— Батечки! — нарікав візник. — Як тут доглянути? Колиб я гнав, або не кричав на него, а то їхав не поспішно, рівномірно. Всі бачили; брешуть люде, брешу і я. Пяний свічки не поставить — звісно!… Бачу його, вулицю переходить, спотикаєся, трохи не паде, — крикнув раз та другий, та третий, тай придержав коней; а він прямісенько їм під ноги так і повалився! Або нароком, або вже надто був нетверезий… Коні, бачите, молоді, полохливі, — шарпнули, а він скричав, вони далі… от і біда.
— Все якраз так сталось! — роздався чийсь голос в товпі.
— Кричав він, се правда, тричі кричав на него, — відізвався другий голос.
— „Акурат” тричі, всі чули! — крикнув третий.
Все-ж таки в цілости візник був не надто сумний і наляканий. Видно було, що коляска належала богатому панови, котрий дожидав десь-там її приїзду; поліцейники, очевидно немало бідкались, як полагодити сю послідню обставину. Роздавленого треба було занести на поліцію та в лічницю. Ніхто не знав його імени.
Тимчасом Раскольніков перепхався і нагнувся ще близше. Нараз ліхтарня ярко освітила лице нещасного; він пізнав його.
— Я його знаю, знаю! — закричав він, перетискаючись зовсім вперед. — Се чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він ось тут живе, близенько, в домі Козеля… Доктора чим скорше! я заплачу, ось вам!
Він виняв з кишені гроші і показував поліцейникови. Він був в задивляючім зворушенню.
Поліцейники були раді, що довідались, хто роздавлений. Раскольніков назвав і себе, дав свою адресу і всіми силами, начеб діло ішло про рідного батька, намовляв перенести чим скорше непритомного Мармеладова в його кватиру.
— Ось тут, зараз третий дім, — намовляв він, — дім Козеля, Німця богатого… Він тепер, навірно, пяний до дому добирався. Я його знаю… Він пянюга… Там у него сімя, жінка, діти, донька одна є. Пощо таскати до лічниці, тут в домі певно доктор є! Я заплачу!… все таки догляд буде свій, поможуть зараз, а то він умре, заки донесете до лічниці…
