Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/175

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ським полковником і вже лиш трохи не те, що ґубернатор; йому оставався всего тільки оден крок, так що всі до него їздили і говорили: „Ми вас вже так і уважаємо, Іване Михайличу, за нашого ґубернатора”. Коли я… кхе! коли я… кхе-кхе-кхе… о, трекляте життя! — скрикнула вона, відпльовуючи мокроту і вхопившись за груди: — коли я… ах, коли на посліднім бали… у предводителя… мене побачила княгиня Безземельна, — котра мене опісля благословила, коли я виходила за твойого тата, Полю, — та зараз запитала: „Чи не отся то мила дівчина, що з шалем танцювала при випуску?…” Розпір, бач, зашити треба; от взяла-б ти голку, та зараз би і зашила, як я тебе учила, а то завтра, кхе! завтра… кхе-кхе-кхе… ще гірше розі-рве! (крикнула вона надірвавшись…) — тоді ще із Петербурга що лиш приїхав камер-юнкер, князь Щегольской… перетанцював зі мною мазурку і на другий таки день хотів приїхати освідчитись; але я сама віддякувала в лестних словах і сказала, що серце моє приналежить давно вже другому. Сей другий був твій батько, Полю; таточко страшно сердився… А вода готова? Ну давай сорочечку; а пончішки?… Ліда, — звернулась вона до маленької донечки. — Ти вже так без сорочки отсю ніч переспи; як-небудь… та панчішки виложи біля неї… Разом випрати… Що сей лахавець не йде, пяниця! Сорочку заносив, як стирку яку, розніс усю.... Вже би усе разом, щоб дві ночі зарядом не мучитись! Господи! Кхе-кхе-кхе-кхе! Знову! Що се? — скрикнула вона побачивши товпу в сінях і людей, що сунулися з якимись ношами в її кімнату. — Що се? Що се несуть? Господи!

— Куди-ж тут покласти? — питав поліцейник, оглядаючись кругом, коли вже внесли в кімнату окровавленого і безпритомного Мармеладова.

— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, — показував Раскольніков.

— Розїхали на вулиці! пяного! — крикнув хтось із сіней.

Катерина Іванівна стояла вся бліда і дихала з трудом. Діти настрашились. Маленька Лідочка скрикнула, кинулась до Полечки, обняла її і ціла затремтіла.

Уложивши Мармеладова, Раскольніков кинувся до Катерини Іванівни:

— Ради Бога успокійтесь, не трівожтесь! — говорив він скоро. — Він переходив вулицю, його роздавила коляска,