Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/176

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

не безпокойтесь, він прийде до себе, я велів сюди нести… я у вас був, памятаєте… Він прийде до себе, я заплачу!

— Допився! — очайдушно крикнула Катерина Іванівна і кинулась до чоловіка.

Раскольніков скоро завважав, що отся женщина не з тих, що то зараз мліють. Душком під головою нещасного найшлася подушка, — про котру ніхто ще не подумав; Катерина Іванівна стала роздягати його, оглядати, поралась і не тратила голови, забувши про себе саму, закусивши свої губи і придавлюючи крики, що були готові вирватись її з груди.

За той час Раскольніков намовив когось збігати за лікарем. Лікар, як показалось, жив в сусіднім домі.

— Я післав за лікарем, — говорив він Катерині Іванівні, — не турбуйтесь, я заплачу. Чи нема води?… і дайте серветку, полотенце, що-небудь чим скорше; не знати ще, як він ранений… Він ранений, а не убитий, будьте певні… Що скаже лікар!

Катерина Іванівна кинулась до вікна; там на протолоченім кріслі у куті стояла велика глиняна миска з водою, приготовлена для нічного праня дитячого і чоловікового біля. Се нічне прання доконувалось самою Катериною Іванівною власноручно, що найменше двічи в тиждень, а іноді і частійше, бо дійшли до того, що перемінного біля вже зовсім майже не було і було у кождого члена сімї по одній лише штуці, а Катерина Іванівна не могла стерпіти нечистоти, і радше воліла мучити себе по ночах при своїй слабости, коли всі спали, щоб встигнути до розсвіту присушити мокре білля на розвішенім мотузі і подати чисте, ніж бачити нехарство в домі.

Вона вхопила було за миску, щоб нести її по жаданню Раскольнікова, та трохи не упала під тягаром. Однакож той уже встиг найти полотенце, намочив його водою і став обмивати залите кровю лице Мармеладова. Катерина Іванівна стояла побіч него, з болем переводячи дух і держалась руками за грудь. Їй самій потрібна була поміч. Раскольніков почав розуміти, що він може бути не гаразд зробив, намовивши принести сюди роздавленого. Поліцейник також стояв задуманий.

— Полю! — крикнула Катерина Іванівна, — біжи до Зоні борзенько. Коли не застанеш дома, то все одно, скажи, що