отвореними губами і з неподвижними від переляку очима.
Зоня була дрібного росту, вісімнайцятилітна, худенька але досить гарна білявочка, з прекрасними голубими очима. Вона безнастанно гляділа на постіль, на священика; вона також засапалась від скорого ходу. Наконець шепіт, деякі слова в товпі, здається, до неї долетіли. Вона здрігнулась, переступила через поріг і станула в кімнаті, але знову лиш при самих дверях.
Сповідь і причастіє скінчились. Катерина Іванівна знов підійшла до постелі мужа. Священик відступив і відходячи звернувся було сказати два слова науки і потіхи Катерині Іванівній.
— А куди я отсих діну? — різко і роздразнено перебила вона, показуючи на дітвору.
— Бог милосерний; надійтесь на поміч Всевишнього, — почав було священик.
— Е-ех! Милосерний, та не для нас.
— Се гріх, гріх, пані, — завважав священик, хитаючи головою.
— А се не гріх? — крикнула Катерина Іванівна, показуючи на умираючого.
— Бути може ті, що були мимовільною причиною, схочуть винагородити вас хоч би за втрату доходів…
— Не розумієте ви мене! — роздразнено крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою. — Та і за що винагороджувати мене? Адже-ж він сам пяний під коні поліз! Яких доходів? Від него не доходи, а тільки мука була. Та-ж він, пяниця, все пропивав! Нас обкрадав та в шинок носив, їх та моє життя в шинку гайнував! І слава Богу, що умирає! Убутку менше!
— Простити би треба в передсмертну годину, а се гріх, пані, такі чувства — великий гріх!
Катерина Іванівна поралась коло хорого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, справляла подушки і розмовляла з священиком, лиш зрідка посеред роботи звертаючись до него. Однакож тепер вона нараз накинулась на него, майже непритомна від гніву.
— Ех, батюшка! Слова та лиш слова! Простити! Адже він прийшов би сьогодня пяний, як би ось не роздавили його, сорочка на нім одна, ціла запачкана та розношена, так він би розвалився хропіти, а я би до досвіту в воді хляпа-
