Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/182

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

лась, бруди би його та дитячі жмякала та опісля висушила би за вікном та скоро-б лиш свитати стало, я зашивати би сіла, — от моя і ніч!… Та чого вже тут про прощення говорити! І се я йому простила!

Глубокий, страшний кашель перервав її слова. Вона відплюнула в хустинку і ткнула її на показ священикови, з болем придержуючи другою рукою груди. Хустинка була ціла в крови…

Священик поник головою і не сказав нічого.

Мармеладов був в послідній аґонії; він не зводив своїх очей з лиця Катерини Іванівни, що нахилилась знову над него. Йому заєдно хотілось щось їй сказати; він було і почав, з трудом порушаючи язиком і неясно вимовляючи слова, однак Катерина Іванівна, як лиш порозуміла, що він хоче просити у неї прощення, таки зараз приказуюче крикнула на него:

— Мовчи-и-и! Не треба!… знаю, що хочеш сказати!…

І хорий замовк; але в отсю хвилю блукаючий погляд його упав на двері і він побачив Зоню....

До сеї пори він не завважав її: вона стояла в куті і в тіни.

— Хто се? Хто се? — промовив він нараз хрипливим, задихливим голосом, цілий стрівожений, з перестрахом показуючи очима на двері, де стояла донька, і намагаючись припіднятися.

— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула знову Катерина Іванівна.

Але він з надприродним висиленням успів опертися на руці. Він дико і неподвижно глядів якийсь час на доньку, начеб її не пізнавав. Та і ні разу ще він не бачив її в такім костюмі. Аж ось він пізнав її, принижену, пригноблену, помішану і пристиджену, як покірно дожидала своєї черги розпрощатись з умираючим батьком. Безконечний біль виразився на його лиці.

— Зоню! донечко! прости! — крикнув він, і хотів було простягнути до неї руку, але стративши опору, захитався і повалився з дивана прямо лицем на землю; метнулись піднимати його, поклали, однак він вже дотлівав.

Зоня слабо зойкнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в отсім обняттю. Він умер у неї в руках.

— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, поба-