Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/191

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
ЧАСТЬ ТРЕТЯ.
 
I.

Раскольніков припіднявся і сів на дивані.

Він вяло махнув на Разумихіна, щоб перервати цілий потік його беззвязних і горячих потішень, звернених до матері і сестри, взяв їх обі за руки і мінути дві мовчки вдивлювався то в одну то в другу. Мати налякалась його погляду. В отсім погляді блищала сильна до терпіння любов, але рівночасно було в нім щось неподвижне, навіть мов би безумне. Пульхерія Александрівна заплакала.

Евдокія Романівна була бліда; рука її дрожала в руці брата.

— Ідіть до себе, домів… з ним, — промовив він уриваним голосом, показуючи на Разумихіна, — до завтра; завтра усе… Давно ви приїхали?

— Вечером, Родю, — відповіла Пульхерія Александрівна. — Поїзд страх опізнився. Але, Родю, я нізащо не пійду тепер від тебе! Я ночую тут…

— Не мучте мене! — сказав він, роздразнено махнувши рукою.

— Я останусь при нім! — сказав Разумихін, — ні на хвилинку його не відступлю, і чорт там з всіми моїми, нехай на стіни лізуть! Там у мене дядько президентом.

— Чим, чим я подякую вам! — почала було Пульхерія Александрівна, знову стискаючи руки Разумихіна, але Раскольніков знов перервав її:

— Я не можу, не можу, — роздразнено повтаряв він, — не мучте! доста, ідіть… Не можу!…

— Ходімо, мамочко, хоч із кімнати вийдім на мінуту, — шепнула затрівожена Дуня, — ми його убиваємо, се видно.

— То ані не надивлюся на него, після цілих трох літ! — заплакала Пульхерія Александрівна.

— Погодіть! — задержав він їх знову, — ви раз-по-раз перебиваєте, а у мене думки мішаються… Чи бачили Лужина?