— Ні, Родю, але він вже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Петро Петрович був так добрий і відвідав тебе сьогодня, — з деякою несмілістю додала Пульхерія Александрівна.
— Так… був так добрий… та, Дунечко, я при сій нагоді Лужинови сказав, що його зі сходів скину і прогнав його до чорта…
— Родю, що ти! Ти мабуть… ти не хочеш сказати, — почала було в переляку Пульхерія Александрівна, але задержалась, споглядаючи на Дуню.
Евдокія Романівна пильненько вдивлювалась в брата і дожидала дальше. Обі вже були повідомлені про зваду від Настки, наскілько тая могла поняти і передати, і натерпілись в непевности та дожиданню.
— Дунечко, — з трудом тягнув дальше Раскольніков, — я сего подружжа не хочу і длятого ти повинна таки завтра при першім слові Лужину відмовити, щоби і духу його не пахло.
— Боже мій! — крикнула Пульхерія Александрівна.
— Брате, подумай, що ти говориш, — різко почала Евдокія Романівна, але таки зараз повздержалась. — Ти може бути тепер не памятаєшся, ти знемагаєш, — покірно додала вона.
— Думаєш, я в горячці? Ні!… Ти виходиш за Лужина для мене. А я жертви не принимаю. І длятого до завтра напиши лист… з відмовою… Ранком дай мені прочитати і кінець!
— Я сего не можу зробити! — крикнула обиджена дівчина. — Яким правом…
— Дунечко, ти також розгорячкована, перестань, завтра… Абож ти не бачиш… — перелякалась мати і кинулась до Дуні. — Ах, ходімо вже ліпше!
— Маячить! — закричав підпилий Разумихін. — А то як би він смів! Завтра весь сей дур вискочить… А сьогодня він дійсно його прогнав. Се так і було. Ну, а отой розсердився… Проповіди держав тут, знанням своїм пописувався та і пішов, взявши хвіст під себе…
— Так отсе правда? — закричала Пульхерія Александрівна.
— До завтра, братчику, — з співчуттям сказала Дуня, — ходімо, матусю… Пращай, Родю!
