— Слухай, сестрице, — повторив він ще раз, зібравши послідню силу, — я не в горячці; отсе подружжа — підлість. Нехай я підлець, а ти не повинна… першого ліпшого… а я хоч і підлець, та таку сестру за сестру вважати не буду. Або я, або Лужин! Здорові будьте!…
— Та ти з розуму зійшов! Деспот! — заревів Разумихін.
Однак Раскольніков вже не відповідав, а може бути і не в силі був відповісти. Він ляг на диван і відвернувся до стіни в повнім обезсиленню. Евдокія Романівна цікаво поглянула на Разумихіна; чорні очи її блиснули; Разумихін аж здрігнувся під отсим поглядом. Пульхерія Александрівна стояла як поражена.
— Я нізащо не можу відійти! — шептала вона Разумихіну, трохи не в розпуці. — Я останусь тут, де-небудь… Відведіть Дуню.
— І всю справу попсуєте! — відповів також шепотом трохи розярений Разумихін. — Вийдім хоч на сходи. Настко, світи! Клянусь вам, — продовжав він півголосом, вже на сходах, — що колись тут нас, мене і лікаря трохи не побив! Чи розумієте ви се! Самого лікаря! І той уступив, щоб не роздразнювати, а я надолі лишився пильнувати, а він тут одягся і викрався. І тепер втече, коли дразнити будете, втече в ночі та щонебудь і заподіє собі…
— Ах, що ви говорите!
— Та і Евдокії Романівні годі в гостинници самій без вас! Подумайте, де ви стоїте? Чи отсей падлюка, Петро Петрович, не міг вам ліпшої кватири… Та втім, знаєте, я трохи пяний, і тому… про него так виразився; не звертайте…
— Та я піду до тутешньої господині, — наставала Пульхерія Александрівна, — я ублагаю її, щоб вона дала мені і Дуни куток на отсю ніч. Я не можу лишити його так, не можу!
Коли вони так розмовляли, вони стояли на сходах, в сінях, перед самими дверми господині. Настка світила їм з нижнього ступня. Разумихін був в незвичайнім оживленню. Ще пів години тому назад, коли провадив домів Раскольнікова, він був хоч і надто говірливий, що і сам чув, все-ж таки зовсім притомний і майже свіжий, мимо незмірного множества випитого в сей вечір вина. Тепер же стан його походив на якийсь ледви не захват, і рівночасно начеб все
