почервонів як рак і страшенно засоромився. Евдокія Романівна не могла не розсміятись, коли подивилася на него.
— Щодо Родя, ви обоє можете помилятися, — підхопила трохи невдоволена Пульхерія Александрівна. — Я не про теперішнє говорю, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович в отсім листі… і чого ми догадувались з тобою, — може бути неправда, але ви представити собі не можете, Дмитре Прокопичу, який він фантаст і, якби се сказати, химерник. Його характеру я ніколи не могла збагнути, навіть коли йому було лиш пятнайцять літ. Я переконана, що він і тепер ні сіло ні пало може зробити з собою щось таке, чого ні оден чоловік ніколи не подумає зробити… Та і не далеко ходити: чи відомо вам, як він перед півтора року мене здивував, зворушив і майже цілком не загриз, коли задумав було женитись з отсею, як її — з донькою сеї Зарнициної, його господині?
— Чи знаєте ви що небудь подрібно про отсю історію? — запитала Евдокія Романівна.
— Ви думаєте, — з жаром тягнула дальше Пульхерія Александрівна, — його би повздержали тоді мої сльози, мої просьби, моя хороба, моя смерть бути може із журби, наша нужда? Найспокійнійше переступив би через всі перешкоди. А чи він же нас не любить?
— Він нічого і ніколи сам про сю історію зі мною не говорив, — осторожно відповів Разумихін, — але я дещо чув від самої пані Зарнициної, від котрої також годі добутися правди, і що чув, те, правда, потрохи аж і дивне…
— А що ви чули? — запитали разом обі женщини.
— В цілости нічого такого надто вже особлившого. Довідався я лиш, що женитьба отся, цілком вже покладена і не дійшовша до діла лиш задля смерти судженої, була самій пані Зарнициній дуже не по душі… Крім того, говорять, дівчина була собою навіть негарна, то є, говорять, аж погана… і така хирлява.... і чудаковата.... хоч здаєся з деякими добрими прикметами. Очевидно мусіла мати дещо доброго в собі; инакше нічого би вже не мож порозуміти… Віна також ніякого, та він на віно і не став би глядіти… Загалом в такій справі трудно судити.
— Я переконана, що вона добра була дівчина, — коротко завважила Евдокія Романівна.
— Бог мене простить, а я таки втішилась тоді її смертю,
