Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/218

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Про вас же, ненечко, я і говорити не смію, — продовжав він начеб виучену від ранку лєкцію. — Що лиш нині міг я хоч сяк так представити собі, як мусіли ви тут вчера намучитись, дожидаючи мого повороту.

Сказавши те, він нараз, мовчки і з усмішкою, протягнув руку сестрі. Але в усмішці тій блиснула на сей раз справдішня, не притворна любов. Дуня зараз схопила і горячо стиснула протягнену їй руку, урадувана і вдячна. По раз перший він звертався до неї після вчерашньої звади. Лице матері проясніло роскішю і щастям на вид сего рішучого і німого примирення брата з сестрою.

— Ось за се то я його і люблю! — прошептав Разумихін, енерґічно повернувшись на кріслі. — Є у него такі пориви!…

— І як се у него гарно виходить, — думала мати про себе, — які в него благородні пориви, і як він просто, ніжно покінчив ціле те вчерашнє непорозуміння з сестрою — тим тілько, що руку простягнув в таку хвилю, та подивився любо… І які у него очі прекрасні, і яке усе лице прекрасне!… Він навіть гарнійший від Дунечки… Але, Боже мій, який на ньому убір, як він страшно одягнений! У Атанаса Івановича в маґазині Васько, послугач, ліпше зодягнений!… І так би я, ось, так би, здається і кинулась до него і обняла його і… заплакала — а боюсь, боюся… який то він, Господи! Адже-ж і ласкаво говорить, а боюсь! ну, чого я боюся?…

— Ах, Родю, ти не повіриш, — підхопила вона нараз, спішачи відповісти на його замітку, — які ми з Дунею вчера були… нещасні! Тепер, коли вже усе минуло і скінчилось, і всі ми знов вповні щасливі, — можна розповісти. Подумай, біжимо сюди, щоб обняти тебе, ледви не просто з ваґону, а отся женщина, — а, та ось вона! — Як ся маєш? Настко!… Говорить вона нам, що ти лежиш в білій горячці і тілько що втік нишком від лікаря, без памяти, на вулицю, і що тебе побігли шукати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені зараз пригадалось, як траґічно погиб поручник Потанчіков, наш знакомий, приятель твойого батька, — ти його не памятаєш, Родю, — також в білій горячці і так само вибіг і на подвірю в студник упав, що лиш на другий день могли витягнути. А ми, очевидно, ще більше дослухались. Хотіли було бігти глядіти Петра Петровича, щоб хоч з його помічю… адже-ж ми були самі, — продовжала вона жалібним голосом, і нараз зовсім затялась, нагадавши, що заго-