ворювати про Петра Петровича ще досить небезпечно, мимо того „що всі вже знов вповні щасливі”.
— Так, так… усе те, розуміється, прикре… — воркнув в відповідь Раскольніков, однакож з таким розсіяним і майже неуважним видом, що Дуня в зачудуванню на него попогляділа.
— Що то я ще хотів? — продовжав він, силуючись нагадати, — так: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не думайте, що я не хотів до вас нині перший прийти і чекав, поки аж ви до мене зайдете.
— Та що се ти, Родю! — скрикнула Пульхерія Александрівна, також здивована.
— Що він, мов то з обовязку нам відповідає? — подумала Дунечка, — і мириться і прощення просить, дослівно службу служить, або лєкцію витвердив.
— Я тільки що прокинувся і хотів було іти, та мене одіння задержало; забув вчера сказати їй… Настці… сполокати отсю кров… ледви тепер успів одітись.
— Кров! Яку кров, — налякалась Пульхерія Александрівна.
— Се так… не жахайтесь. Се кров з того, що вчера, коли я волочився по части в горячці, я і подибав одного роздоптаного чоловіка… чиновника одного.
— В горячці? Але-ж ти все памятаєш, — перебив йому Разумихін.
— Се правда, — якось дивно заклопотано відповів на се Раскольніков, — памятаю все, навіть до найменшої подробиці, а мимо того, длячого я се робив та туди ходив та се говорив, я ніяк не можу обяснити.
— Надто звісне явище, — навязався Зосимов, — виконання діла иноді майстерське, як найхитрійше, а правлення поступками, початок поступків розстроєні і зависять від ріжних хоробливих вражінь. Похоже на сон.
— Воно таки справді і не зле, що він мене майже за божевільного уважає, — подумав Раскольніков.
— Адже-ж так само, здається мені, буває і у здорових, — завважала Дунечка, з несупокоєм глядячи на Зосимова.
— Цілком вірне спостереження, — відповів той. — В отсім змислі дійсно всі ми, і дуже часто майже як помішані, з маленькою тільки ріжницею, що „хорі” трошки більш помішані ніж ми, отже доконче треба розріжняти границю.
