Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/220

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А гармонічного чоловіка, се правда, зовсім майже нема; на десятки, а може і на многі сотні тисяч по одному стрічається, та і то в досить слабих екземплярах…

При слові „помішані”, що вирвалось необачно у Зосимова, котрий попав на улюблену тему, всі насупились. Раскольніков сидів начеб не звертав уваги, задуманий і з дивною усмішкою на блідих губах. Він заєдно ще в думці чимсь був занятий.

— Ну, так що-ж сей роздоптаний? Я тебе перебив! — спитав чискорше Разумихін.

— Що? — мов би прокинувся той. — Так… ну і я запачкався в крови, коли помагав його переносити в кватиру… Одкакож, матусю, я одну непростиму річ вчера зробив; дослівно я не був при умі. Я вчера всі гроші, котрі ви мені прислали, віддав… його жінці… на похорони… Вона тепер вдова, сухітниця, безталанна женщина… троє маленьких сиріт, голодні… в хаті пусто… і ще одна донька є… Може бути, ви би і самі віддали, як би бачили… Все-ж таки я права не мав ніякого, признаюсь, особливо коли знав, як вам самим ті гроші дістались. Щоби помагати, треба право до того мати, а коли ні: „crevez chiens, si vous n'etes pas contents!”[1] — він розсміявся. — Чи так, Дуню?

— Ні, не так, — твердо відповіла Дуня.

— Ба, та і ти… з замірами!… — пробурмотів він, подивившись на неї мало що не з ненавистю і насмішливо усміхнувшись. — Я повинен був се знати… Що-ж, і похвально; тобі же ліпше… і дійдеш до такої границі, що не переступиш її — нещаслива, а переступиш, може ще нещасливійша будеш… Та втім, все те дурниця! — додав він роздразнено, сердячись на своє мимовільне унесення. — Я хотів лиш сказати, що у вас, матусю, я прощення прошу, — закінчив він різко і коротко.

— Досить, Родю, я переконана, що усе що ти робиш, то добре! — сказала урадована мати.

— Не будьте так переконані, — відповів він, скрививши рот в усмішку.

Наступила мовчанка. Щось було напряжене в цілій отсій розмові, і в мовчанці, і в примиренню, і в опрощенню, і всі се відчували.

— Так отже направду вони мене бояться, — думав сам

  1. Здихайте собаки, коли не задоволені.