ського звичаю брешеш, щоби тільки на своїм поставити переді мною. Ти не можеш поважати Лужина: я бачив його і говорив з ним. Значить отже, продаєш себе за гроші і значить також, на всякий случай поступаєш низько, і я радий, що ти бодай хоч паленіти можеш.
— Неправда, не брешу!… — скрикнула Дунечка, тратячи всю холоднокровність. — Я не вийду за него, не будучи переконана, що він поважає мене і дорожить мною; не вийду за него, не маючи твердого переконання, що сама можу поважати його. На щастя я можу про те переконатись навірно, і навіть ще сьогодня! А колиб і правда була твоя, колиб я дійсно рішилась на підлість, — або-ж се милосерно з твоєї сторони так зі мною говорити? Чого ти домагаєшся від мене геройства, котрого і в тобі ось може бути нема? Се деспотизм, се насильство! Коли я погублю кого, так тілько себе саму… Я ще нікого не зарізала… Що ти так глядиш на мене? Чого ти так поблід? Родю, що з тобою? Родю миленький!…
— Господи! До млостей довела! — закричала Пульхерія Александрівна.
— Ні, ні.... байка… нічого!… Трохи голова закрутилась. Зовсім не млости… Що ви знову з тими млостями!… Гм! так… що се я хотів? Так: яким же ти світом зараз нині переконаєшся, що можеш поважати його і що він… дорожить тобою, чи як там ти сказала? Ти мабуть сказала, що сьогодня? Чи мені причулось?
— Мамочко, покажіть братови лист Петра Петровича, — сказала Дунечка.
Пульхерія Александрівна дрожачими руками передала лист. Він з великою цікавістю взяв його. Але замісць його отворити, він нараз якось з задивом поглядів на Дуню.
— Дивно, — промовив він звільна, начеб поражений якоюсь новою думкою, та чого я так побиваюсь? Нащо весь сей крик? Та виходи, за кого хоч!
Він говорив якби про себе, але вимовив в голос, і якийсь час глядів на сестру, начеб здивований.
Він отворив наконець лист, все ще з виразом якогось особлившого здивовання; відтак поволеньки і уважно взявся читати і перечитав два рази. Пульхерія Александрівна була в особлившім несупокою; та і всі дожидали чогось особлившого.
