— Се мені дивно, — почав він, подумавши трохи і передаючи письмо матері, але не звертаючись ні до кого з осібна, — адже він ділами займається, адвокат, і бесіда навіть у него така… замашиста, — а як він неграмотно пише.
Всі скрутились; цілком не сего дожидали.
— Адже вони всі так пишуть, — коротко закинув Разумихін.
— Хіба ти читав?
— Читав.
— Ми показували, Родю, ми… радились їх, — почала Пульхерія Александрівна.
— Се якраз судейський стиль, — перебив Разумихін. — Судейські письма досі так пишуться.
— Судейський? Так, іменно судейський, діловий… Не те, щоб вже надто неграмотно, але і не те, щоб вже надто літературно; діловий!
— Петро Петрович і не таїться, що учився на мідяки, дешевенько, і він навіть хвалиться тим, що сам собі дорогу прорубав, — завважала Евдокія Романівна, подекуди зобиджена новим тоном брата.
— Що-ж, коли хвалиться, так і є чим, — я не перечу. Ти, сестро, здається, обидилась, що я з цілого листа таку пусту замітку витягнув, і думаєш, що я нароком про такі дрібниці заговорив, щоб доскулити тобі з досади. Противно, мені по поводу стилю прийшла в голову одна цілком не злишня при теперішній нагоді замітка. Там є одно вираження: „спорікайте на себе”, поставлене дуже значучо і ясно, і кромі того є погроза, що він зараз вийде, коли я прийду. Отся погроза вийти — значить тілько, що погроза покинути вас обох, як будете непослушні, і покинути тепер, коли спровадив вас до Петербурга. Ну, як ти думаєш: чи можна таким вираженням Лужина так само обидитись, як колиб ось він написав (він показав на Разумихіна), або Зосимов, або і з нас хто небудь?
— Н-ні, — відповіла Дунечка оживляючись, — я добре зміркувала, що се надто наівно виражене і що він може бути лиш не майстер писати… Се ти гарно розсудив, брате. Я навіть не сподівалась…
— Се по судейськи виражене, а по судейськи инакще написати годі, і вийшло грубше, ніж може бути він хотів. Та втім, я повинен тебе трохи розчарувати: в отсім листі є
