ще одно вираження, одна клевета на мене, і досить підленька. Я гроші віддав вчера вдові, сухітници безпомічній, і не „під предлогом похоронів”, а просто на похорони, і не в руки доньки, — дівчини, як він пише, „найпостиднійшого поведення” (і котру я вчера перший раз в життю бачив), а іменно вдові. В усім тім я бачу надто спішне бажання мене оклеветати і з вами поріжнити. Та виражене се знову по судейськи, то є з надто явним відкриттям ціли і з поспіхом дуже наівним. Чоловік він проворний, все-ж таки щоб розумно поступати — одної проворности мало. Усе те малює чоловіка і… не думаю, щоб він тебе високо цінив. Говорю се тобі виключно лиш для звернення уваги, бо сердечно бажаю тобі добра…
Дунечка не відповідала; вона рішилась ще передше і чекала тільки вечера.
— Так як же ти рішаєшся, Родю? — запитала Пульхерія Александрівна, ще більше, ніж перше, затрівожена його напрасним, новим, діловим тоном бесіди.
— Що се: „рішаєшся?”
— Та ось Петро Петрович, бачиш, пише, щоб тебе не було у нас вечером і що він відійде… коли ти прийдеш. Так як же ти… будеш?
— Се вже, розуміється, не мені рішати, а по перше вам, коли таке жадання Петра Петровича вас не обиджає, і по друге, Дуни, коли вона також не обиджається. А я зроблю, як вам ліпше, — додав він сухо.
— Дунечка вже рішилась, і я вповні з нею згоджуюсь, — поспішила заявити Пульхерія Александрівна.
— Я рішила просити тебе, Родю, дуже а дуже просити, щоб ти був конечно у нас вечером при отсих сходинах, — сказала Дуня. — Прийдеш?
— Прийду.
— А я і вас також прошу бути у нас в осьмій годині, — звернулась вона до Разумихіна. — Матусю, я їх також запрошую.
— Дуже добре, Дунечко. Ну, вже як ви там рішили, — додала Пульхерія Александрівна, — так нехай і буде. А мені і самій лекше; не люблю удавати і кривити душею; ліпше будемо всю правду говорити… Гнівайся, не гнівайся тепер, Петре Петровичу.
