службу назад принятий і платню побираю, Господи, що тоді було!…
Мармеладов знов остановися в сильнім зворушенню.
В отсю хвилю увійшла з вулиці ціла громадка пяниць, і без того вже залитих і озвались при вході звуки нанятої катаринки і дитячий, надірваний, семилітний голосочок, співаючий „Хуторок”. Стало шумно. Господар і прислуга занялись новими гістьми.
Мармеладов, не звертаючи уваги на прихожих, став продовжати оповідання. Він, здавалось, вже сильно охляв, та чим більше запоморочувало його, тим ставав говірливійший. Згадки про недавну удачу на службі начеб оживили його і навіть відбились на його обличу якимсь блеском. Раскольніков слухав уважно.
— Було же се, паночку ви мої, пять неділь тому назад. Так… Тільки що довідались вони обі, Катерина Іванівна і Зонечка, Господи, начеб я в царство небесне переселився. Бувало лежи як скотина, тілько ругають! А тепер: на пальцях ходять, дітям наказують: „Семен Захарич на службі втомився, спочиває, цить!” Кавою мене перед службою напувають. Сметанку справдешню давати почали, чуєте! І звідкись-там вони спромоглись мені на порядну одежину, одинайцять рублів пятьдесять копійок, не розумію! Чоботи, мережаний нагрудник — пишний, мундур, усе за півдванайцята рубля вишукали майже цілком новісеньке.
— Прийшов я першого дня ранком зі служби, бачу: Катерина Іванівна дві страві приготовила, зупу і солонину з хріном, про що і поняття досі не було. Одіння, бач, в неї ніякого… дослівно ніякого, а тут цілком мов би в гості ішла, вирядилась і то не щоби будь-як, а так як лиш жінки уміють: з нічого усе зробити годні, причешуться, обшивочку яку-там чистеньку, нарукавчики, словом цілком инша особа виходить, і відмолодніла і погарніла. Зонечка, голубка моя, тільки грішми підпомагала, а самій, говорить мені тепер, до часу у вас частенько бувати не ялося, так хіба лиш в сумерки, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте?
— Прийшов я після обіду подрімати, так що-ж би ви думали, не витерпіла вже Катерина Іванівна: ще перед тижнем з господинею, з Амалією Федорівною в ганебний спосіб поводилась, а тут на склянку кави запросила. Дві годині пересиділи і раз-враз шептали: „Бачите, тепер Семен Захарич
