ван був надто фаміліярним місцем, і служить йому за постіль, поспішив вказати їй на крісло Разумихіна.
— А ти сідай тут, — сказав він Разумихінови, саджаючи його в кут, де сидів Зосимов.
Зоня сіла, трохи не дрожачи зі страху, і несміло поглянула на обі дами. Видно було, що вона і сама не розуміла, як могла вона сісти рядом з ними. Подумавши те, вона так застрашилась, що зараз знову встала і в повнім помішанню звернулась до Раскольнікова.
— Я… я… зайшла на одну мінуту; даруйте, що вас занепокоїла, — заговорила вона затинаючись. — Я від Катерини Іванівни, а вона не мала кого післати… А Катерина Іванівна веліла вас дуже просити бути, завтра на набоженьстві в церкві, ранком… на Митрофанієвськім, а відтак у нас… у неї… на тризні… Честь їй зробити… Вона веліла просити,
Зоня затялася і замовкла.
— Буду старатись доконче… доконче, — відповів Раскольніков, припіднявшись також, і також затинаючись і не договорюючи. — Будьте ласкаві, сідайте, — сказав він нараз; мені треба з вами поговорити. Прошу вас, — ви може бути спішитесь, — зробіть ласку, подаруйте мені дві мінутки…
І він підсунув їй крісло. Зоня знову сіла і знову несміло, помішано, поквапно поглянула на обі дами і знову потупилась.
Бліде лице Раскольнікова спаленіло, його начеб цілого перешибло; очі загорілись.
— Матусю, — сказав він твердо і з притиском, — се Зофія Семенівна Мармеладова, донька того самого нещасного пана Мармеладова, котрого вчера при моїх очах роздоптали коні і про котрого я вже вам говорив…
Пульхерія Александрівна поглянула на Зоню і злегка прижмурила очі. Мимо всего свого помішання перед настійчивим і визиваючим поглядом Родя, вона ніяк не могла відмовити собі сеї приємности. Дунечка з повагою і уважно вдивилась просто в лице бідної дівчини і з недовірям приглядалась її. Зоня, як тілько почула представлення, підняла зразу очі знову, але змішалась ще більше як передше.
— Я хотів вас запитати, — звернувся до неї чим скор-
