ше Раскольніков, — як там у вас сьогодня уладилось? Чи не мали ви клопотів?… от приміром з поліцією.
— Ні, пане, усе якось пішло… Адже-ж вже надто видно, що було причиною смерти; оставили нас в спокою; тільки сусіди сердяться.
— За що?
— Що тіло довго стоїть… та тепер горячо, чути… так що сьогодня перед вечірнею ще на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна зразу не хотіла, а тепер і сама видить, що годі…
— Отже сьогодня?
— Вона просить вас зробити нам честь на службі в церкві бути завтра, а опісля зайти до неї на поминки.
— Вона поминки справляє?
— Так, пане, закуску; вона вам дуже веліла подякувати, що ви вчера помогли нам… А то не булоб за що поховати.
І губи і борода її нараз задрожали, все-ж таки вона скріпилась і повздержалась, чим скорше знову спустивши очі в землю.
При розмові Раскольніков пильно їй приглядався. Се було худеньке, дуже худеньке і бліде личко, доволі неправильне, якесь остреньке, з остреньким, малим носиком і борідкою. Її навіть годі було назвати і гарною, але за те голубі очі її були такі ясні, і коли оживлялись вони, вираз лиця її робився таким добрим і простодушним, що поневолі тягнуло до неї. В лиці її, та і в цілій її статі, була крім того одна особливша характеристична ціха: мимо своїх вісімнайцяти літ, вона здавалась майже ще дитиною, о много молодшою, чим в дійсности була, і се иноді навіть смішно проявлялось в декотрих її поворотах.
— Тілько чи Катерина Іванівна могла обстати такими скупими средствами, та як її стане на закуску?… — запитав Раскольніков, упірно продовжаючи розмову.
— Домовина, бачите, пане, проста буде… і все буде просте, не дороге… ми тільки що з Катериною Іванівною усе обчислили, так, що і лишиться, щоб помянути… а Катерині Іванівній дуже хочеться, щоби так було. Та годі-ж, пане… се її відрада… вона така, адже ви знаєте…
— Розумію, розумію… очевидно. Що се ви мою кімнату розглядаєте? Ось і матуся говорить також, що на домовину похожа.
