Дунечка усміхнулась до него, спаленіла, чим скорше вирвала свою руку і пішла за матірю, також чогось уся щаслива.
— Ну ось і славно! — сказав Раскольніков Зони, вертаючись до себе, і ясно поглянувши на неї, — упокой Господи мертвих, а живим ще жити! Чи так? Чи так? Адже так?
Зоня аж з задивом гляділа на відразу прояснівше його лице; він кілька хвиль мовчки і пильно в неї вдивлявся; все оповідання про неї покійника її батька пронеслось в отсю мінуту блискавкою в його памяти.
— Господи, Дунечко! — заговорила Пульхерія Александрівна, як тілько вийшли на вулицю. — Ось я тепер сама немов би рада, що ми відійшли; якось лекше. Ну, чи думала я вчера в ваґоні, що навіть сему буду радуватись.
— Ще раз говорю вам, матусю, він ще дуже хорий. Або-ж ви не бачите? Може бути, журячись нами і розстроїв себе. Треба бути поблажливим і не одно, не одно можна йому простити.
— А ось ти не була поблажлива! — горячо і докірливо перебила зараз Пульхерія Александрівна. — Знаєш, Дуню, гляділа я на вас обоїх, живісенький ти його портрет і не тілько лицем, кілько душею: обоє ви мелянхоліки, обоє понурі і палкі, обоє горді і обоє великодушні… Адже не може бути, щоб він був еґоїстом, Дуню? а?… А коли подумаю що у нас вечером буде сьогодня, так страх мене бере!
— Не жахайтесь, матусю, буде те, що повинно бути.
— Дунечко! Але подумай лиш, в якім ми тепер положенню! ну що, коли Петро Петрович відкажеся? — неосторожно висказалась нараз бідна Пульхерія Александрівна.
— Так що-ж він стояв би після того! — різко і згірдно відповіла Дунечка.
— Се ми гарно зробили, що тепер відійшли, — поквапилась перебиваючи Пульхерія Александрівна, — він кудись за орудкою спішив; нехай перейдеся, воздухом дихне… страх у него душно… а де тут і воздухом дихати? Тут і на вулицях як і в кімнатах задушно. Господи, що за місто!… Уважай, уступися, роздушать, несуть щось, адже се фортепян перенесли, страх, як тручаються… Сеї дівчини я також дуже боюся…
— Якої дівчини, мамочко?
