Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/236

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Йому заєдно хотілось дивитись в її тихі, ясні очі, і якось се все неконче удавалось…

— Адже ви Полечці вчера адресу сказали.

— Поля? Ах, так!… Полечка! Се… маленька… се ваша сестра? Так я їй адресу дав?

— Або-ж ви забули?

— Ні… памятаю…

— А я про вас ще від покійника таки зараз тоді чула… Тілько не знала тоді ще вашого призвища, тай він сам не знав… А тепер прийшла і як довідалась про ваше призвище… то і запитала сьогодня: тут пан Раскольніков жиє?… І не знала, що ви також не від господаря віднаймаєте… Бувайте здорові, пане… Я Катерині Іванівній…

Вона незмірно була рада, що наконець пішла; пішла потупившись, кваплячись, щоб чим скорше зійти їм з очей, щоб перейти як найскорше сих двайцять кроків до повороту направо в вулицю і остатись наконець самій, і там, ідучи, спішучи, ні на кого не глядячи, нічого не видячи, думати, згадувати, розбирати кожде сказане слово, кожду обставину. Ніколи, ніколи вона не відчувала нічого подібного. Цілий новий світ несвідомо і непокоячи вступив в її душу. Вона нагадала нараз, що Раскольніков сам хотів до неї сьогодня зайти, може ще ранком, може зараз!

— Тілько вже не сьогодня, ах! Лиш не сьогодня! — воркотіла вона з завмираючим серцем, мов би кого просила, як дитина в трівозі. — Господи! До мене… в отсю кімнату… він побачить… о Господи!

І вже очевидно вона не могла завважати в отсю хвилю одного незнакомого їй чоловіка, що слідив пильненько за нею і йшов за її плечима. Він провадив її від самого виходу з воріт. В тую хвилю, коли всі троє, Разумихін, Раскольніков і вона, остановились на два слова на хіднику, сей прохожий, обходячи їх, нараз мов би здрігнувся, несподівано на лету піймавши слова Зоні: „і запитала: пан Раскольніков тут жиє?” Він бистро, летом, але уважно оглянув всі троє, іменно же Раскольнікова, до котрого зверталась Зоня, опісля поглядів на дім і запамятав його. Все те сталося в млі ока, на дорозі, і прохожий, стараючись не показати навіть виду, пішов дальше, звільнивши ходу, і мов би в ожиданню. Він дожидав Зоню; він бачив, що вони пращались і що Зоня пійде зараз кудись-там до себе.