Не хочу я, щоби річи пропали, особливо годинник. Я дрожав передше, що мати захоче побачити його, коли заговорили про годинник Дунечки. Одинока річ, котра уціліла по батьку. Вона розхоріється, як він пропаде! Женщини! Так от: що робити, навчи! Знаю, що треба би в поліцію дати знати. А не ліпше би самому Порфірови сказати, а? Як ти думаєш? Діло би скорше може полагодив. Побачиш, що ще до обіду матуся запитає.
— Ніяким світом в поліцію, а лиш конче Порфірови! — крикнув в якімсь незвичайнім зворушенню Разумихін. — Ну, який я радий! Та чого тут? Ходім зараз, два кроки, напевне застанемо!
— Нехай… ходімо…
— А він дуже, дуже, дуже, дуже буде рад з тобою познакомитись! Я богато говорив йому про тебе, в ріжні часи… І вчера говорив. Ходім!.... Так ти знав старуху? Но, но!… Зна-ме-ни-то се все обернулось!… Ах, так… Зофія Іванівна…
— Зофія Семенівна, — поправив Раскольніков. — Зофіє Семенівна, се приятель мій, Разумихін, і чоловік він порядний…
— Коли вам тепер іти треба… — почала було Зоня, цілком і не поглядівши на Разумихіна та від сего ще більше помішавшись.
— І ходімо! — рішив Раскольніков. — Я до вас зайду ще сьогодня, Зофіє Семенівна, скажіть мені лише, де буваєте?
Він не те, що збивався, а так, начеб спішився і уникав її погляду. Зоня дала свою адресу і при тім спаленіла. Всі разом вийшли.
— Як се, не замикаєш? — запитав Разумихін, сходячи долі сходами вслід за ними.
— Ніколи!… Та в тім, ось вже цілі два роки хочу завсігди замок купити, — додав він недбало. — Чи не щасливі люде, котрим замикати нічого? — звернувся він сміючись до Зоні.
На вулиці станули в воротах.
— Вам направо, Зофіє Семенівна? Але, але: як ви мене відшукали? — запитав він, начеб бажав сказати їй щось цілком инше.
