— В якім зворушенню? Зовсім в ніякім зворушенню, — відрізав Разумихін.
— Ні, брате, справді видно. На кріслі ти перше сидів так, як ніколи не сидиш, якось на кінчику, і заєдно неначе тебе трясця трясло. Підскакував ні з того ні з сього. То сердитий, а то знов нараз пика як солоденький медівничок чогось-там стане. Паленів навіть; особливо, коли тебе призвали обідати, ти страх як спаленів.
— Та нічого я; брешеш!… Ти про що се?
— Та що ти дійсно мов школяр мішаєшся! Фу, до ката, та він знову спаленів!
— Яке ти рило однакож!
— Та ти чого мішаєшся? Ромео! Почекай, я се десь-там розповім сьогодня, ха-ха-ха! Ось матусю то посмішу… та і ще декого…
— Послухай, послухай, послухай, адже се серіозно, адже се… Що-ж се після того, до біса! — збився остаточно Разумихін, холодніючи з перестраху. — Що ти їм розповіш? Я, брате… Фу, яке же ти рило!
— Живцем весняна рожа! І як се тобі до лиця, колиб ти знав; Ромео десяти пядей росту! Та як вимився сьогодня, нігті, бач, очистив, а? Коли се бувало? та єй-Богу ти напомадувався! нагнись-но!
— Дурак!…
Раскольніков до того сміявся, що виділось, вже і здержати себе не міг; так зі сміхом і вступили в помешкання Порфіра Петровича. Того і треба було Раскольнікову. Із кімнат можна було учути, що вони ввійшли сміючись і заєдно ще хохочуть в передпокою.
— Ні слова тут, або я тебе… розторощу! — прошептав розбішений Разумихін, хапаючи за плечі Раскольнікова.
Сей вже входив в кімнати. Він ввійшов з таким видом, начеб із всеї сили здержувався, щоби не залитись сміхом. За ним, з цілковито збитим з пантелику і жорстоким лицем, червоний як бурак, поволеньки і нескладно, ввійшов соромлячийся Разумихін. Лице його і вся постава дійсно були в отсю хвилю смішні і оправдували сміх Раскольнікова.
Раскольніков, ще не представлений, поклонився госпо-
