дареві, котрий стояв посеред кімнати і питаючо глядів на них, наставив і стиснув йому руку, все ще з видимим незвичайним висиленням придушити свою веселість і бодай хоч два-три слова вимовити, щоб представити себе. Але ледви тільки успів він прибрати поважний вид і щось там воркнути — нараз, мовби мимохіть, поглянув знов на Разумихіна і тут вже не міг видержати: придушений сміх вирвався тим більше неповздержано, чим сильнійше до сеї пори здержувався. Незвичайна лютість, з якою принимав сей „сердешний” сміх Разумихін, надавала цілій отсій сцені вид найщирійшої веселости, і, що головне, природности. Разумихін, мов нарочно, ще поміг ділу:
— Фу, чорте! — заревів він, махнувши рукою і якраз ударив нею в маленький круглий столик, на котрім стояла до пиття чарка чаю. Все полетіло і задзвеніло.
— Та нащо-ж крісла ломити, панове, адже убуток казні[1], — весело закричав Порфір Петрович.
Сцена представлялась як слідує: Раскольніков кінчив сміятись, забувши свою руку в руці господаря, але, знаючи міру, вижидав хвилі, щоб чим скорше і природнійше скінчити.
Разумихін, змішаний до крайности ще паданням столика і розбитою чаркою, мрачно поглядів на черепки, плюнув і круто завернув до вікна, де стояв плечима до публики, з страшно нахмуреним лицем, поглядаючи в вікно і нічого не видячи.
Порфір Петрович сміявся і хотів сміятись, але очевидно було, що йому треба було обяснення.
В куті на кріслі сидів Заметов, котрий встав при вході гостей і стояв в дожиданню, викрививши в усмішку губи, але з запитанням і навіть немов би то з недовірчивістю глядів на всю сцену, а на Раскольнікова аж з якимсь помішанням. Несподівана стріча з Заметовим неприємно поразила Раскольнікова.
— Се ще треба-б взяти під розвагу! — подумав він.
— Звиніть, будьте ласкаві, — почав він удаючи, начеб змішався. — Раскольніков…
— Але-ж знаємось, дуже приємно, та і приємно ви так
- ↑ Слова попечителя богоугодних заведень в Гоголевім „Ревізорі” про професора історії, що викладаючи про геройства Олександра Великого, крісла ломав.
