увійшли… Що-ж, він і привитатись вже не хоче? — кивнув Порфір Петрович на Разумихіна.
— Єй-Богу, не знаю, чого він на мене розлютився. Я сказав лиш йому дорогою, що він на Ромеа похожий, і… доказав, і більше нічого, здається, не було.
— Рило! — відізвався не обертаючись Разумихін.
— Видно дуже поважні мав причини, щоби за одно словечко так розізлитись, — розсміявся Порфір.
— Ну ти! слідчий суддя!… Ну, та чорт з вами всіми! — відрізав Разумихін і нараз, розсміявшись сам, з повеселівшим лицем, якби нічого не було, підійшов до Порфіра Петровича.
— Цить, спокій! Всі дурні, до діла: ось приятель, Родіон Романович Раскольніков, по перше наслухався про тебе і захотів познакомитись, а по друге орудку малу до тебе має. Ба! Заметов! Ти тут відкіля взявся? Або-ж ви знакомі? Чи давно познакомились?
— Се що ще! — налякано подумав Раскольніков.
Заметов начеб помішався, але не надто.
— Вчера у тебе таки познакомились, — скачав він весело.
— Значить, від труду Бог вибавив: минувшого тижня страх просив мене, щоби яким світом з тобою, Порфіре, познакомити, а ви і без мене знюхались… Де у тебе тютюн?
Порфір Петрович був по домашньому, в шляфроку, дуже чистім біллю і в здоптаних пантофлях. Се був чоловік літ трийцять пять, росту понизше середнього, повний і навіть пузатий, виголений, без вусів і без заличок, з коротко стриженим волоссям на великій, круглій голові, якось особливо випукло закругленій на заду. Набриніле, кругле лице його з трохи перкатим носом було барви хоробливої, темно-жовтої, але доволі живе і аж насмішливе. Воно було би навіть і добродушне, колиб не перешкаджав вираз очей, з якимсь рідким воднистим блеском, що були прикриті майже білими, рухливими, начеб підморгуючими кому, бровами. Погляд сих очей якось дивно не лицював до цілої постави, котра мала в собі навіть щось бабського, і надавав їй щось о много більше серіозного, ніж з першого погляду можна було від неї сподіватись.
Порфір Петрович, як лиш почув, що гість має до него „орудку”, зараз попросив його сісти на диван, сам усів на
