Перейти до вмісту

Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/243

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

другім кінці і уставився в гостя в нетерпеливім дожиданню, щоб виложив йому справу, з сею напряженою і вже надто серіозною увагою, що-то аж прикра і мішає зразу, особливо між незнакомими людьми, а особливо коли те, що ви обяснюєте після власної вашої думки, далеко не в пропорції з такою незвичайно цікавою, заявленою вам увагою. Все-ж таки Раскольніков в коротких і звязлих словах, ясно і подрібно виложив свою справу, і собою остався задоволений так, що навіть успів досить добре оглянути Порфіра. Порфір Петрович також ні разу не спустив з него очей за весь час.

Разумихін, помістившись насупроти за тим самим столом, горячо і нетерпеливо слідив за виложенням справи і раз-враз бігав очима то по однім то по другім, що вже перебирало трохи міру.

— Дурень, — осудив його про себе Раскольніков.

— Ви повинні подати заявлення в поліцію, — з найбільш урядовим видом відповів Порфір, — про те, пане, що довідавшись про таку ось приключку, то є про те убийство, — ви просите від себе повідомити слідчого суддю, котрому поручено діло, що такі а такі річи приналежать вам, і що ви хочете їх викупити… або там… та вам впрочім напишуть.

— Та в тім то і діло, що я в отсю хвилю,  як мож найбільше постарався змішатись Раскольніков, — не зовсім при грошах… і навіть такої дрібниці… не можу… я, бачите, хотів би тепер тілько заявити, що сі річи мої, та що, коли мати-му гроші…

— Се все одно, добродію, — відповів Порфір Петрович, холодно принимаючи обяснення про фінанси. — Та впрочім можете і просто, коли захочете, написати до мене в тім що кажу змислі, що ось довідавшись про те а те, і обавляючись про свої річи, прошу…

— Се мабуть на простім папері? — поспішив перебити Раскольніков, знову інтересуючись фінансовою стороною діла.

— О, на як найпростійшім, пане! — і нараз Порфір Петрович якось явно-насмішливо поглядів на него, прижмуривши очі і начеб йому підморгнувши. Та втім, се бути-може тільки привиділось Раскольнікову, бо се тревало лиш оден миг. По крайній мірі щось воно в тім було. Раскольніков побожився би, що він моргнув на него, чорт знає чому.