— Знає! — мелькнуло в нім як блискавка.
— Даруйте, що такими марницями непокоїв, — тягнув він дальше, трохи збитий з пантелику, — річи мої стоять всего пять рублів, але вони мені особливо дорогі яко памятка по тих, від кого дістались і, признаюсь, я як довідався, дуже налякався…
— Ось-то ти тому так сполошився вчера, коли я Зосимову бовтнув, що Порфір шукає тих, котрі заставляли! — вкинув Разумихін, з очевидним наміренням.
Сего вже було занадто. Раскольніков не витерпів і люто блиснув на него запаленими від гніву, чорними своїми очима. Але зараз і опамятався.
— Ти, брате, здається надімною посмішкуєш собі? — звернувся він до него з штучно удаваним роздразненням. — Правда, що може-бути вже надто клопочусь я такими для тебе дрібними річами; але годі-ж уважати мене за те еґоїстом, або лакомим, бо отсі дві марні річи можуть бути для мене цілком не марницями. Я тобі вже говорив перед хвилею, що сей срібний годинник, котрого ціна кілька копійок, одинока річ, що остала по моїм батьку. Наді мною смійся, але до мене мати приїхала, — звернувся він нараз до Порфіра, — і колиб вона довідалась, — відвернувся знову до Разумихіна, стараючись особливо, щоби задрожав голос, — що сей годинник пропав, то, клянуся, була би в розпуці! Женщина!
— Та зовсім же ні. Я зовсім не в тім змислі! Я цілком противно! — кричав огірчений Разумихін.
— Чи добре? Чи природно? Чи не пересадив я? — дрожав про себе Раскольніков. — Чого сказав я: женщина?
— А, до вас матуся приїхала? — зацікавився чогось Порфір Петрович.
— Так.
— Коли-ж се?
— Вчера вечером.
Порфір помовчав, начеб щось розважаючи.
— Річи ваші ніяким світом не могли пропасти, — спокійно і холодно продовжав він. — Адже вже давно вас тут дожидаю.
І мов би так собі нічого, він услужливо став підставляти попельничку Разумихіну, котрий безпощадно обтрясав попіл з цигаретки на килим. Раскольніков здрігнув, але Пор-