фір начеб і не глядів, заєдно ще заклопотаний цигареткою Разумихіна.
— Що-о? Дожидав! Або-ж ти знав, що і він там заставляв? — крикнув Разумихін.
Порфір Петрович просто звернувся до Раскольнікова:
— Ваші обі річи, перстінь і годинник були в неї в оден папір завинені, а на папері ваше імя олівцем виразно назначене, рівно як і місяць і день, коли вона їх від вас дістала…
— Як се ви на кожду річ звертаєте увагу?… — нескладно усміхнувся Раскольніков, особливо стараючись глядіти йому просто в очі; але не міг повздержатись і зараз додав:
— Я се длятого так сказав, що мабуть дуже богато людей мусіло в неї заставляти… так, що вам трудно було би їх всіх памятати… А ви, противно, так докладно всіх їх памятаєте і… і…
— Глупо! Слабо! Чого я се додав!
— А майже всі, що заставляли, тепер вже звісні, так що ви тільки оден не були ласкаві зголоситись, — відповів Порфір з ледви замітним відтінком насмішливости.
— Я не цілком був здоров.
— І про те чув я, добродію. Чув також, ви вже надто чимсь-там були розстроїні. Ви і тепер якось начеб бліді!
— Цілком не блідий… противно зовсім здоров! — грубо і злісно відрізав Раскольніков, відразу переміняючи тон. Злість в нім розгорялась, і він не міг потушити її. — А в злости ось і проговорюся! — блисло в нім знову. — А чого-ж вони мене мучать!…
— Не зовсім здоров! — підхопив Разумихін. — Ух, то правду говориш! До вчерашнього дня в горячці раз-враз маячив… Ну, ну чи повіриш, Порфіре, ледви зможе на ногах устояти, а лиш тільки ми, я і Зосимов, вчера відвернулись — одягся і втік нишком і товкся кудись-там трохи не до півночі, і се, скажу тобі, в повній непритомности, чи можеш собі таке представити! Непонятна річ!
— І чи дійсно в повній непритомности? Скажіть, будьте ласкаві! — з якимсь бабським рухом похитав головою Порфір.
Ет, дурниця! Не вірте! Та втім, адже ви і без того не
