вірите! — надто вже зі злости вирвалось Раскольнікову. Та Порфір Петрович мов би не дочув сих дивних слів.
— Та якже міг ти вийти, коли був не в горячці? — розгорячився нараз Разумихін. — За чим вийшов? Пощо?… І чому іменно тайком? Ну, мав ти тоді здорові змисли? Тепер, коли все небезпеченство минуло, я вже просто тобі говорю!
— Надоїли вони мені дуже вчера, — звернувся нараз Раскольніков до Порфіра з визиваючою усмішкою, — тому-то я і втік від них кватиру наймати, щоб вони мене не відшукали, і грошей купу з собою забрав. Ось, добродій Заметов бачив ті гроші. А що, пане Заметов, чи був я при змислах вчера, чи в горячці, розсудіть-но спір?
Він би, здається, так і задушив в отсю хвилю Заметова. Надто вже погляд його і мовчання йому не подобались.
— По мойому, ви говорили дуже розумно, пане, і навіть хитро, тільки роздразнені були вже надмірно, — сухо висказався Заметов.
— А сьогодня розповів мені Никодим Томич, — докинув Порфір Петрович, — що стрінув вас вчера вже дуже пізно в хаті одного роздоптаного кіньми чиновника…
— Ну ось, хоч би отсей чиновник! — підхопив Разумихін. — Ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон вдові віддав! Ну, захотів помогти, — дай пятнайцять, дай двайцять, ну, та хоч три цілкових собі остав, а то всі двайцять пять так і сипнув.
— А може бути я де небудь скарб найшов, а ти не знаєш, та вчера і розщедрився?… Бач добродій Заметов знає, що я скарб найшов!… Ви даруйте, будьте ласкаві, — звернувся він з дрожачими губами до Порфіра, — що ми вас такою пустою балаканиною пів години непокоїли.
— Але-ж що говорите! Противно, про-о-тив-но! Колиб ви знали, як ви мене інтересуєте! Цікаво і глядіти і слухати… і я, признаюсь, такий рад, що зволили наконець показатись.
— Та дай хоч чаю, слухай, горло пересохло! — закричав Разумихін.
— Пишна ідея! Може і всі напємося. А не схочеш ти… чого кріпшого перед чаєм?
— Іди собі до біса з тим „кріпшим!”
Порфір Петрович вийшов замовити чай.
