Думки крутились мов вихор в голові Раскольнікова. Він був страшенно роздразнений.
— А що найважнійше, навіть і не скриваються, і церемонитись не хотять! А з якої причини, коли мене зовсім не знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Томичем? Значить, вже і укривати не хотять, що слідять за мною, як стая собак! Так отверто в пику і плюють! — дрожав він від скажености. — Ну, бийте просто, а не грайтесь як кітка з мишею. Адже се нечемно, Порфіре Петровичу, адже я ще може бути не позволю собі, добродію!… Встану тай плюну всім в лице всю правду; і побачите, як я вами погорджую!…
Він з трудом перевів дух.
— А що, як мені тільки так здається? Що, як се лиш привид і я у всім помиляюсь, з недосвідчення лючуся, підлої ролі своєї не видержую? Може бути, се все без заміру? Всі слова їх звичайні, але щось в них є… Усе те кождий раз можна сказати, але таки щось є. Чому він сказав просто „у неї”. Чому Заметов додав, що я хитро говорив? Чому вони говорять таким тоном? Так… тон… Разумихін тут також сидів, длячого-ж йому нічого не здається? Сему невинному бовванови ніколи нічого не здається! Знов лихорадка… Чи моргав до мене перше Порфіру чи ні? Мабуть привиділось; чого би моргав? Нерви, чи що хотять мої роздразнити та дразнять мене? Або усе привид, або знають!…
— Навіть Заметов не такий як треба… і справді не такий як треба? Заметов передумав через ніч. Я і знав, що передумає! Він тут як свій, а сам у перший раз. Порфір його за гостя не уважає, до него задом сидить. Знюхались! Іменно мене ради знюхались. Не инакше, а про мене до нас говорили!… Чи знають вони про кватиру? Ах, коби лиш скорше!… Коли я сказав, що кватиру наймати вчера утік, він пропустив, не підхопив… А се я зручно про кватиру вплентав; пізнійше пригодиться!… В горячці, бачите!… Ха, ха, ха!… Він про весь вчерашній вечір знає! Про приїзд матері не знав!…
— А відьма і день зазначила олівцем! Брешете, не дамся! Адже се ще не факти, се тільки здогад! Ні, ви давайте-но фактів! І кватира не факт, а горячка; я знаю, що їм говорити… Та чи знають вже вони про кватиру? Не пійду відси, не розвідавши! За чим я прийшов? А ось, що я злюся тепер, так се вже справді факт! Фу, який я скорий до роздражнен-
