— Вірую, — повторив Раскольніков, піднимаючи очі на Порфіра.
— І-і в воскресення Лазаря віруєте?
— Ві-вірую. Нащо вам все те?
— Буквально віруєте?
— Буквально.
— Ось як воно, пане… так собі спитався. Даруйте. Але позвольте, — звертаюсь до давнійшого, — адже їх не завсігди таки карають; деякі противно…
— Торжествують за життя? О так, деякі доходять до ціли і за життя, і тоді…
— Самі починають карати?
— Коли треба і, знаєте, навіть по більшій части. Загалом замітка ваша остроумна.
— Спасибіг, пане. А ось що скажіть: чим то би відріжнити сих незвичайних, бачите, від звичайних? Може при уродженню знаки такі є? Я в тім змислі, що тут треба би більше точности, так сказати більше зверхности і виразности: звиніть у мене природний, несупокій практичного і добре думаючого чоловіка, але чи не можна би тут одіж, прикладом, окрему завести, носити щось таке, які бляшки, або що таке?… Бо, згодитесь, коли зайде помилка, і одному з одного розряду привидиться, що він належить до другого розряду, і почне „усувати всі перешкоди”, як ви дуже щасливо виразились, так ось тут…
— О, се дуже часто буває!! Отся замітка ваша ще бистрійша як попереджаюча…
— Спасибіг, добродію…
— Нізащо; але звольте розважити, що помилка можлива лиш зі сторони першого розряду, то є „звичайних” людей (як я, може бути дуже невідповідно їх назвав). Мимо вродженої склонности до послуху, через якусь примху природи, котрої не лишена навіть корова, дуже богато з них люблять уважати себе передовими людьми, „ворушителями”, і накидаються до „нового слова”, і се зовсім в добрій вірі, пане. Дійсно нових вони рівночасно дуже часто не добачують і навіть ними погорджують, яко відсталими і низько думаючими людьми. Але по мойому тут не може бути значного небезпеченства, і вам справді нічого трівожитись, бо вони ніколи далеко не сягають. За помилку, очевидно, їх можна би часами різками покропити, щоб їм на-
