— Ну, брате, коли дійсно се направду, то… Ти нічого казати, правду говориш, що се не нове і похоже на усе, що ми тисячу разів читали і чули; але що дійсно ориґінальне в усім тім, — і дійсно приналежить одному лиш тобі і мене переражає, се те, що все-ж таки ти пролив крови по совісти розрішаєш, і, не гнівися, з таким навіть фанатизмом… В отсім отже, видно і головна думка твоєї статті міститься. Адже се позволення проливати кров, се… по мойому страшнійше, якби офіціяльне позволення, як законне…
— Цілком справедливо, — страшнійше, пане, — відозвався Порфір.
— Ні, ти щось за далеко пішов, се неправда! Я прочитаю… Ти пересолив! Ти не можеш так думати! Прочитаю.
— В статті всего того нема, там тільки натяки — проговорив Раскольніков…
— Так, так, добродію, — не сиділось Порфірови, — мені майже стало тепер ясно, як ви на проступок зволите задивлюватись, але… вже звиніть мене за мою влізливість (непокою вас вже надто, самому совісно!) — чи бачите, пане: успокоїли ви мене що лиш дотично помилок щодо помішання обох розрядів, але… мене таки тут практичні ріжні можливости знову непокоять! Ану-ж ось там який мущина або молодець виобразить собі, що він Лікург, або Магомет… — будучий розуміється — та і давай усувати до сего всі перешкоди… От прикладом чекає його далека дорога, а на дорогу гроші потрібні… ну, і стане добувати собі на дорогу… знаєте?
Заметов нараз зірвався із свого кута. Раскольніков навіть очей на него не підняв.
— Я мушу признати, — спокійно відповів він, — що такі случаї дійсно мусять бувати. Дурненькі і зарозумілі особливо на тую вудочку ловляться; іменно-ж молодіж.
— Ось бачите, пане. Ну, так як же?
— Та так, — усміхнувся Раскольніков, — не я тому винен. Так є і буде завсігди. Ось він (він кивнув на Разумихіна) говорив що лиш, що я оправдую пролив крови. Так що-ж? Адже суспільність надто обезпечена зсилками, тюрмами, суддями слідчими, каторгами, — чого-ж непокоїтись? І шукайте злочинця!…
— Ну, а коли найдемо?
— Туди йому і дорога.
