— А того, що одні лиш мужики, або вже найбільш недосвідчені новики, при слідствах просто і зарядом від всього відпираються. Лиш трошечки розвитий і бувалий чоловік, конечно і по можности старається признатись до всіх зверхних і невідпірних фактів; тілько причини їм другі вишукує, характер такий свій, особливший і несподіваний підсуне, котрий їм зовсім инше значіння придасть і в иншім світлі їх поставить. Порфір міг якраз на те числити, що напевне буду так відповідати і напевне скажу, що бачив, для правдоподібности, і при тім вкину що небудь на обяснення…
— Адже він би тобі зараз і сказав, що перед двома днями робітників там і бути не могло, і що отже ти іменно був в день убивства, в осьмій годині. На пустім би і зловив!
— Та на се-то він і числив, що я не встигну спохопитись і зараз поспішу відповідати правдоподібнійше, та і забуду, що перед двома днями робітників бути не могло.
— Та як же се забути?
— Як найлекше! На таких ось найпустійших річах найлекше і збиваються хитрі бач люде. Чим хитрійший чоловік, тим він менше підозріває, що його на простім зловлять. Дуже хитрого чоловіка як-раз на найпростійшім треба ловити. Порфір цілком не такий дурний, як ти думаєш…
— Підлець же він після того!
Раскольніков не міг не засміятись. Але в тую саму хвилю дивними показались йому його власна живість і охота, з якими він висказав послідне обяснення, тоді коли цілу попереджаючу розмову він піддержував з мрачною відразою, виразно лиш для певних цілей, з конечности.
— Доходжу до смаку при декотрих пунктах! — подумав він про себе.
Але майже рівночасно він якось нараз став неспокійний, начеб неожидана і трівожна думка поразила його. Неспокій сей побільшався. Вони дійшли вже до входу в наємні кімнати Бакалієва.
— Іди сам, — сказав нараз Раскольніков, — я зараз вернуся.
— Куда ти? Та ми вже прийшли!
— Мені треба, треба; діло… прийду через пів години… Скажи там.
— Іди коли хоч, я пійду за тобою!
— Що-ж, і ти мене хочеш замучити! — закричав він з
