Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/263

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

таким гірким роздразненням, з такою розпукою в погляді, що у Разумихіна руки опустились.

Якийсь час він стояв на рундуку і понуро глядів, як той швидко ступав в напрямі до свого переулка. Наконець, затиснувши зуби і кулаки, і поклявшись, що ще нині видушить цілого Порфіра, як цитрину, піднявся він на гору успокоювати вже затрівожену довгим їх віддаленням Пульхерію Александрівну.

Коли Раскольніков прийшов під свій дім, — скрані його були змочені потом, і дихав він тяжко. Поспішно побіг він по сходах, увійшов в незачинену свою кватиру і зараз таки замкнувся на засувку. Відтак, налякано і божевільно, кинувся до кута, до тої самої діри в обоях, в котрій тоді лежали річи, засунув в неї руку і кілька мінут пильненько облапував діру, перешукуючи всі закаулки і всі морщки обоїв. Не найшовши нічого, він встав і глубоко відітхнув.

Коли перше підходив вже під рундук Бакалієва, йому нараз пригадалось, що яка-небудь річ, який небудь ланцюшок, спинка, або навіть папірець, в котрий вони були завинені з надписею старухи, могли як-небудь тоді проховзнутись і затратитись в будь-якій щілині, а потім нараз виступити перед ним несподіваним і невідпірним доказом.

Він стояв якби в задумі, і дивна, придержана, напів бездумна усмішка гралась на його губах. Він взяв наконець шапку і поволеньки вийшов з кімнати. Думки його путались. В задумі зійшов він під ворота.

— Та ось вони самі! — крикнув звінкий голос.

Він підняв голову.

Двірник стояв біля дверий своєї комірки і показував просто на него якомусь невисокому чоловікови, з виду похожому на міщанина, одягненому в щось ніби халат, в жилєтці і дуже подобаючому здалека на бабу. Голова його, в запачканій шапці, звисала вниз, та і цілий він був мов би згорблений. Зівяле, зморщене лице його показувало звиш пятьдесять літ; маленькі, заплакані очка споглядали понуро, строго і з невдоволенням.

— Що таке? — запитав Раскольніков, підходячи до двірника.

Міщанин подивився на него зпідлобя, і оглядав його довго і уважно, не спішачи; відтак поволеньки відвернувся і, ні слова не сказавши, вийшов з воріт дому на вулицю.