Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/266

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

здрігаючись, — а футерал, котрий найшов Микола за дверми: або се також можливе? Познаки. Сто-тисячну дрібничку просліпиш, — ось і підозріння в пираміду єгипську! Муха летіла, вона бачила! Або-ж так можна?

І він з омерзінням почув відразу, як він ослаб, фізично ослаб:

— Я се повинен був знати, — думав він з гіркою усмішкою, — і як смів я, знаючи себе, предчувати себе, брати топір і кровавитись! Я повинен був заздалегідь знати… Гей! Адже-ж я заздалегідь і знав!… — прошептав він в розпуці.

На хвилі він задержувався неподвижно перед будь якою думкою.

— Ні, ті люде, не з такого тіста; сущій силач, котрому все вільно, громить Тульон, виправляє різню в Парижі, забуває армію в Єгипті, тратить пів міліона людей в московськім поході, і обганяється калямбуром в Вильні; і йому таки по смерти ставлять памятники, — значить отже все прощається. Ні, на таких людях, видно, не тіло, а бронза!

Одна напрасна посторонна думка відразу трохи не розсмішила його:

— Наполєон, піраміди, Ватерльо, — і реґістраториха, старуля лихварка, з червоною скринею під ліжком, — ну як се переварити хоч би Порфіру Петровичеви!… Де-ж їм переварити! … естетика не позволить: „чи полізе, мовляв, Наполєон під ліжко до старулі!” Ех, дрянь!…

Хвилями він відчував, що маячить, він попадав в горячково-одушевлене настроєння.

— Старуха байка! — думав він горячо і поривисто. — Старуха бути може що і помилка, але не в ній і діло! Старуха була тілько хороба… я перекрочити чим скорше хотів… я не людину убив, я прінціп убив! Прінціп ось я і убив, а перекрочити таки і не перекрочив, на отсім боці остався… Тілько і зумів що убити! Та і того не зумів, показується… Прінціп? За що передше дурний Разумихін соціялістів ганьбив? Трудолюбивий народець і торговий: Наполєон під ліжко до старулі! Ех, дрянь!…”

— Ні, мені життя раз дісталось і ніколи його більше не буде; я не хочу дожидатись „загального щастя”. Я і сам хочу жити, а то ліпше вже і не жити. Що-ж? Я тілько не захотів переходити мимо голодної матері, ховаючи в кишені свого рубля, в дожиданню „загального щастя”. „Несу, мовляв,