би, колиб воскресла! Бідна Лизавета! Пощо вона тут підвернулась!… Дивно однакож, чому я про неї майже і не думаю, начеб і не убивав?… Лизавета! Зоня! Бідні, покірливі, з очима несмілими… Милі!… Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?… Вони всьо віддають… глядять покірливо і лагідно… Зоня, Зоня! Тиха Зоня!…
Він занезнався; дивним здавалось йому, що він не памятає, як міг він найтися на вулиці. Був вже пізний вечір. Сумерки згущались, повний місяць блестів чим раз яснійше і яснійше; але якось особливо парно було в воздусі. Люде товпами снувались по вулицях; ремісники і заняті люде розходились по домах, инші проходжувались; пахло вапном, пилом, стоячою водою.
Раскольніков ішов понурий і задуманий: він дуже добре нагадував, що вийшов з дому з якимсь заміром, що треба було щось зробити і поспішити, але що іменно, він забув. Нараз він пристанув і побачив, що на другім боці вулиці, на хіднику, стоїть чоловік і махає до него рукою. Він пішов до него через вулицю, але нараз сей чоловік обернувся і пішов, якби нічого не було, похиливши голову, не обертаючись і не показуючи по собі, що його кликав.
— Та чи справді кликав він? — подумав Раскольніков;
Все-ж таки став доганяти. Але підійшовши на десять кроків, він нараз пізнав його і — настрашився; се був той міщанин, в тім самім халаті і так само згорблений. Раскольніков ішов здалека; серце його билось; завернули в переулок, — той усе не обертався.
— Чи знає він, що я за ним іду? — подумав Раскольніков.
Міщанин увійшов в ворота одного великого дому. Раскольніков чим скорше підійшов до воріт і став глядіти: чи не оглянеться він і чи не закличе його? В самім ділі, коли перейшов цілий підїзд і входив вже в дім, він другий раз обернувся і знову мов би махнув до него рукою. Раскольніков таки зараз перебіг підїзд дому, але на подвірю міщанина вже не було. Значить, він пішов на гору сходами.
Раскольніков пустився за ним. І справді о двоє сходів висше чути було ще чиїсь мірні, неспішні кроки. Диво, сходи були наче знакомі! Ось вікно на першім поверсі; сумно і таємничо переходило крізь скла місячне світло; ось і другий поверх. Ба! Се та сама кватира, в котрій робітники малю-
