Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/276

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА.
 
I.

— Чи се може продовження сну? — подумалось ще раз Раскольнікову.

Осторожно і недовірчиво вдивлявся він в несподіваного гостя.

— Свидригайлов? Що за недоріцтво: бути не може! — проговорив він наконець в голос, з недовірям.

Здавалось, гість зовсім не здивувався сему викликови.

— Зайшов до вас з двох причин: по перше, особисто познакомитися захотів, бо давно вже наслухався богато цікавого і похвального про вас; а по друге, маю надію, що не відкажетесь може бути мені помогти в однім предприємстві, котре дотикається просто вашої сестри, Евдокії Романівни. Самого мене, без поручення, вона може і на двір до себе тепер не пустить, наслідком упередження, ну а з вашою помічю я, противно; сподіюся…

— Зле сподієтесь, — перебив Раскольніков.

— Вони, прошу, що лиш вчера прибули, позвольте запитати?

Раскольніков не відповів.

— Вчера, я знаю. Адже я сам прибув що тілько позавчера. Ну, пане, ось що я скажу вам дотично сего, Родіоне Романовичу; оправдувати себе уважаю злишним, але позвольте-ж і мені спитати: що-ж тут, у всім тім, в самім ділі, такого незвичайно переступного з моєї сторони, очевидно без упереджень, а здорово судячи?

Раскольніков не переставав мовчати і приглядатись йому дальше.

— Те, що в своїм домі переслідував я безборонну дівчину і „обиджав її своїми поганими предлогами”, — чи так, пане? (Сам вперед забігаю!). — Та тілько подумайте, що і я чоловік, et nihil humani… одним словом, що і я спосібний засліпитись і полюбити (що вже очевидно не по нашій волі чиниться), тоді усе в найприроднійший спосіб обясняється. Тут ціле питання: чи я нікчемник, чи може сам жертва? Ну, а