— Я? ні… полетів… — пробормотів Свидригайлов, дійсно якби задумавшись.
— Та що він, чи справді полетів би? — подумав Раскольніков.
— Ні, документ мене не стісняв, — продовжав Свидригайлов задумчиво. — Се я сам з села не виїздив. Та і вже з рік буде, як Марта Петрівна на іменини мої мені і документ сей звернула і в додатку ще спору суму подарувала. У неї, бачите, був капітал. „Глядіть, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу”, справді, так і виразилась. Ви не вірите, що так виразилась? А знаєте: адже я господарем порядним на селі зробився; мене в околиці знають. Книжки також спроваджував. Марта Петрівна спершу похвалювала, а опісля заєдно боялась, що я заучусь.
— Ви за Мартою Петрівною здається, дуже скучаєте?
— Я? Може бути. Так, може бути. Але, але, чи вірите ви в духи?
— В які духи?
— В звичайні духи, в які-ж!
— А ви вірите?
— Та може і ні, як вам сказати. То – не так, щоб ні…
— Являються вам, чи що?
Свидригайлов якось дивно поглядів на него.
— Марта Петрівна навіщувати ласкава, — промовив він викривляючи рот в якусь дивну усмішку.
— Як се: навіщувати ласкава?
— Та вже тричі приходила. Перший раз я її побачив в сам день похорону, годину по тім, як повернув з кладовища. Се було день перед моїм відїздом сюди. Другий раз позавчора, в дорозі, на розсвіті, на стації в Малій Вишері; а третий раз перед двома годинами, на кватирі, де я стою, в кімнаті; я був сам.
— На яві?
— Цілком. Всі три рази на яві. Прийде, поговорить з мінуту і вийде дверми; завсігди дверми. Навіть начеб чутно.
— Не даремно я так і думав, що з вами навірно щось в тім роді лучається! — промовив нараз Раскольніков і таки зараз здивувався, що се сказав. Він був в сильнім зворушенню.
— О-от? Ви се думали? — з задивом запитав Свидри-
