гайлов. — Не може бути? Ну, чи не сказав я, що між нами є щось спільного, а?
— Ніколи ви сего не говорили! — різко і з натиском відповів Раскольніков.
— Не говорив?
— Ні!
— Мені здавалось, що говорив. Передше, як я увійшов і побачив, що ви з зажмуреними очима лежите і не спите, таки зараз і сказав я собі: „Се той самий і є!”
— Що се таке: той самий? Про що ви се? — закричав Раскольніков.
— Про що? Та справді не знаю, про що… щиро, і якось сам змішавшись пробурмотів Свидригайлов.
З мінуту перемовчали. Оба гляділи оден на одного великими очма.
— Усе те лож! — з досади сказав Раскольніков. — Що-ж вона вам говорить, коли приходить?
— Вона, кажете? Представте собі, про самі найнікчемнійші подробиці, і подивуйтесь чоловікови: мене, бачите, отсе-то і гніває. У першій раз ввійшла (я, знаєте, втомився: похоронна служба, со святими упокой, потім литія, закуска, — наконець ось в кабінеті сам один остався, закурив цигаро, задумався), увійшла в двері: „А ви, говорить, Аркадію Івановичу, нині за клопотами і забули в їдальні годинник накрутити”. А годинник отсей я, дійсно, за цілих сім літ, кождої неділі сам накручував, а забуду, так завсігди, бувало, пригадає. На другий день, я вже їду сюди. Приходжу, вже благословилось на день, на стацію, — в ночі лиш трохи передрімався, поломаний, очі заспані, — велів подати каву; дивлюсь — Марта Петрівна нараз сідає біля мене, в руках колода карт: „Чи не поворожити би вам, Аркадію Івановичу, на дорогу, бачите?” А вона славно знала викладати карти! Ну, і не прощу собі ніколи, що не велів собі виложити! Втік, налякавшись, а тут, правда, і дзвінок. Сиджу нині після поганенького обіду готелевого, з тяжким жолудком, — сиджу, курю — знов відразу Марта Петрівна, входить ціла виряджена, в новім, шовковім, зеленім уборі, з довжезним хвостом: „Здорові були, Аркадію Івановичу! Як вам подобається мій убір? Гануська так не ушиє.” (Гануська — се швачка у нас на селі, з колишніх кріпосних, на науці в Москві була — гарненька дівчина). Стоїть, крутиться передімною.
