гайлов, встав і взяв капелюх. — Та я-ж не те, щоб так вже конче хотів вас непокоїти, і ідучи сюди навіть не надто надіявся, хоч, сказати правду, лице ваше ще перше в ранці мене поразило…
— Де ви мене бачили рано? — з неспокоєм запитав Раскольніков.
— Слухайте-но, пане… Мені заєдно здається, що в вас є щось до мого підходяче… Та не лякайтесь, я не влізливий; і з шулєрами жив в згоді, і князю Свирбеєви, мойому далекому родичеви і вельможі, не надоїв, і про Рафаелову Мадонну пані Прилуковій в альбум зумів написати, і з Мартою Петрівною сім літ не виїзджаючи прожив, і в домі Вяземського на Сінній давними часами ночував, і на бальоні з Берґом бути може полечу.
— Ну, гарно; позвольте запитати, ви скоро в подорож їдете?
— В яку подорож?
— Ну, та в подорож ось… Ви-ж самі сказали.
— В подорож? Ах, так!… в самім ділі, я вам говорив про подорож… Ну, се питання широке… А все-ж таки якби то ви знали, про що питаєте! — додав він і нараз голосно і коротко розсміявся. — Я, може бути, замісць подорожі, бачите, оженюся; мені дівчину сватають.
— Тут?
— Так.
— Коли-ж се ви успіли?
— Однакож з Евдокією Романівною раз побачитись доконче бажаю. Направду прошу. Ну, до побачення… Ах, так! Та я ось що забув! Передайте, Родіоне Романовичу, вашій сестрі, що в завіщанню Марти Петрівни вона наділена трома тисячами. Се цілком певне. Марта Петрівна розпорядилась тижнем перед смертю і при мені діло було. За два-три тижні Евдокія Романівна може і гроші дістати.
— Ви правду говорите?
— Правду. Скажіть їй те. Ну, добродію, ваш слуга. Та я від вас дуже недалеко стою.
Виходячи, Свидригайлов зустрівся в дверях з Разумихіном.
