Була вже майже осьма година; оба спішили до Бакалієва, щоб прийти скорше від Лужина.
— Ну, хто-ж се був? — запитав Разумихін, як лиш вийшли на вулицю.
— Се був Свидригайлов, той самий поміщик, в домі котрого була обиджена сестра, коли служила у них за ґувернантку. Через його любовні переслідування вона від них забралася, прогнана його женою, Мартою Петрівною. Отся Марта Петрівна просила відтак у Дуні прощення, а тепер напрасно умерла. Се про неї колись тут говорили. Не знаю, длячого я отсего чоловіка дуже боюся. Він приїхав зараз по похороні жінки. Він дуже дивний і на щось таке рішився. Він мов би щось знає… Від него треба Дуню стерегти… ось се я і хотів сказати тобі, чуєш?
— Стерегти! Що-ж він може проти Евдокії Романівни? Ну, спасибіг тобі, Родю, що мені так говориш… будемо, будемо стерегти!… Де живе?
— Не знаю.
— Чому не спитав? Ех, шкода! Та втім, довідаюсь!
— Чи ти його бачив? — запитав Раскольніков, після хвилинки мовчання.
— Ну, так, завважав; добре завважав.
— Ти його докладно бачив? Ясно бачив? — наставав Раскольніков.
— Ну, так, ясно памятаю; з тисячі пізнаю, я памятливий на лиця.
Знову помовчали.
— Гм… бачиш… — воркнув Раскольніков. — А то, знаєш… мені здавалось… мені все ще здається,… що се може бути фантазія.
— Та про що ти? Я тебе не зовсім добре розумію.
— Ось ви всі говорите, — тягнув дальше Раскольніков, скрививши рот в усмішку, — що я помішаний; мені і здавалось тепер, що може бути я в самім ділі помішаний і лиш мав привид?
— Та що се ти?
— І хто знає! Може я і справді помішаний, і усе, що в усі ті дні було, все може бути так тілько в уяві…
