склонні його оправдувати, — завважав Лужин, викривляючи рот в двозначну усмішку. — Дійсно, він чоловік хитрий і підлесний для дам, чого плачевим прикладом служить Марта Петрівна, що померла в так дивний спосіб. Я лиш хотів послужити вам і вашій матуси своєю радою, в виду його нових і навірно сподіваних проб. Що же торкається мене, то я твердо переконаний, що сей чоловік напевне щезне знову в тюрмі за довги. Марта Петрівна ніколи не мала найменшого заміру щонебудь на него записати, маючи на оці дітей, та коли і лишила йому дещо, то хіба тілько найпотрібнійше, незначне, хвилеве, чого і на рік не вистане чоловікови з його привичками.
— Петре Петровичу, прошу вас, — сказала Дуня, — перестаньмо про п. Свидригайлова. На мене се наводить сум.
— Він перед хвилею був у мене, — сказав нараз Раскольніков, у перший раз перериваючи мовчання.
Зі всіх сторін роздалися виклики, всі обернулись до него. Навіть Петро Петрович занепокоївся.
— Оттак півтора години тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і представився, — розповідав Раскольніков. — Він був досить свобідний в поведенню і веселий, і надієся напевно, що я з ним зійдуся. Між иншим він дуже просить і молить, щоб міг бачитися з тобою, Дуню, а мене просив бути посередником при отсій стрічі. Він хоче зробити тобі оден предлог; який, він мені розповів. — Крім того він цілком напевне повідомив мене, що Марта Петрівна тиждень перед смертю записала тобі, Дуню, три тисячі рублів, і гроші отсі ти можеш тепер дістати в найкоротшім часі.
— Слава Богу! — закричала Пульхерія Александрівна і перехрестилась. — Молися за неї, Дуню, молись!
— Се дійсно правда, — вирвалось Лужинови.
— Ну, ну, що-ж дальше? — напирала Дунечка.
— Відтак він сказав, що він сам небогатий і цілий маєток дістається його дітям, котрі тепер живуть у тітки. Відтак сказав, що станув десь недалеко від мене, але де? — не знаю, не запитав…
— Але що-ж він хоче предложити Дунечці? — запитала перелякана Пульхерія Александрівна. — Сказав він тобі?
— Так, сказав.
— Що-ж?
— Опісля скажу.
