жений був, так сказати, через те на видатки…
Ся послідня претенсія до того була в характері Петра Петровича, що Раскольніков, котрий блід від гніву і від змагання повздержати його, нараз не видержав і — розхохотався. Але і Пульхерія Александрівна вийшла з себе:
— На-а видатки? На які-ж видатки? Чи се не про куфер наш ви говорите? Адже-ж вам його кондуктор даром перевіз. Господи, то ми вас звязали! Та ви опамятайтесь, Петре Петровичу, се ви нам руки і ноги звязали, а не ми вас!
— Досить, матусю, прошу вас, досить! — просила Евдокія Романівна, — Петре Петровичу, будьте так добрі, вийдіть!
— Вийду, пані, лиш ще одно посліднє слово! — проговорив він, вже майже цілком не володіючи собою. — Ваша матуся, здається, цілком забула, що я рішився з вами женитись, так сказати, після отсих поголосок, що рознеслися по цілій околиці про вашу славу. Погорджуючи для вас прилюдною гадкою і віддаючи вам вашу славу, вже очевидно міг би я дуже і дуже сподіватись нагороди а навіть домагатись вашої вдячности… І що лиш тепер відкрились мої очі! Виджу сам, що може бути дуже і дуже поступив я нерозважно, не слухаючи прилюдного голосу…
— Та чи в него дві голові, чи що! — крикнув Разумихін, зриваючись з крісла і вже готовлячись розправитись коротко.
— Низький ви і лукавий чоловік! — сказала Дуня.
— Ні слова! Ні з місця! — крикнув Раскольніков, повздержуючи Разумихіна.
Відтак підійшовши ледви не до самих грудей Лужина:
— Прошу за двері! — сказав він поволи і виразно. — І ні слова більше, бо…
Петро Петрович кілька секунд глядів на него з блідим і викривленим від злости лицем, відтак обернувся, вийшов і вже, розуміється, рідко хто небудь виносив на кого в своїм серці стільки лютої ненависти, як сей чоловік на Раскольнікова. Його одного він обвиняв за все. Уваги достойне, що вже сходячи зі сходів, він заєдно ще думав, що діло таки може бути не цілком ще програне, і що дотикається самих лиш женщин, навіть „дуже і дуже” легке до направи.
