тою Петрівною три тисячі, що здається дуже прийшли вам в пору, як можу судити з нового тону, котрим заговорили ви зі мною, — додав Лужин злосливо.
— Судячи по отсій замітці, можна справді догадуватись, що ви числили на нашу безпомічність, — роздражнено завважала Дуня.
— Але тепер по крайній мірі на те числити не можу, — і особливо не хочу перешкаджати повідомленню про тайні предложення Аркадія Івановича Свидригайлова, котрими він уповноважив вашого братчика, і котрі, як я бачу, мають для вас дуже важне, а може бути і дуже приємне значіння.
— Ах, Боже мій! — скрикнула Пульхерія Александрівна.
Разумихінови не сиділось на кріслі.
— І тобі не встидно тепер, сестро? — запитав Раскольніков.
— Встидно, Родю, — сказала Дуня. — Петре Петровичу, прошу за двері! — обернулась вона до него, побліднівши від гніву.
Петро Петрович, здається, ніяк не сподівався такого кінця. Він надто надіявся на себе, на власть свою і на безпомічність своїх жертв. Не повірив і тепер. Він поблід і губи його задрожали.
— Евдокія Романівно, коли я вийду тепер за отсі двері при такім пращанню, то, — будьте сего певні, — я вже не вернусь ніколи. Обдумайте гарненько! Моє слово тверде.
— Що за зухвалість! — крикнула Дуня, живо піднимаючись з місця. — Та я і не хочу, щоб ви вертались назад!
— Як? Так ось я-я-як, пані! — закричав Лужин, котрий не вірив цілковито до послідної хвилі в таку розвязку, і тому зовсім згубив тепер нитку. — Так, так воно! Але чи знаєте, Евдокіє Романівно, що я міг би і протестувати, пані?
— Яке право ви маєте так говорити з нею! — горячо уймилась Пульхерія Александрівна. — Чим ви можете протестувати? І які-ж ті ваші права? Ну, віддам я вам, такому, мою Дуню? Забирайтесь з Богом, оставте нас зовсім! Ми самі виноваті, що на несправедливе діло пішли, а більше всіх я…
— Однакож, Пульхеріє Александрівно, — горячився Лужин в бішености, — ви звязали мене даним словом, від котрого тепер відрікаєтесь… і наконець… наконець, я нара-
