явив, що буде сам, всіми способами, добиватись сходин. Він впевняв, що страсть його до тебе була хвилевою зморою і що він тепер нічого до тебе не чує… Він не хоче, щоби ти вийшла за Лужина… В цілости однакож говорив не завсігди до річи.
— Як ти сам його обясняєш собі, Родю? Як він тобі представився?
— Признаюся, нічого гаразд не розберу. Жертвує десять тисяч, а сам говорив, що небогатий. Заповідає, що хоче кудись виїхати, а по десяти мінутах забувся, що про те говорив. Нараз також говорить, що хоче женитись і що його вже сватають… Очевидно він має якісь заміри і мабуть погані. Та знов якось дивно припускати, щоб він так по дурному брався за діло, колиб мав супроти тебе погані заміри… Я, розуміється, відмовив йому в твоїм імени, що дотикається сих грошей, раз на завсігди… Загалом він мені дуже дивним показався, і… навіть… з признаками начеб то помішання. Все-ж таки я міг і помилитись; тут просто може бути нарочне дурення людей в якихсь там цілях. Смерть Марти Петрівни, здається, зробила на него велике вражіння…
— Упокой Господи її душу! — промовила Пульхерія Александрівна. — Вічно, вічно за неї Бога молити-му! Ну, що би з нами було тепер, Дуню, без отсих трох тисяч! Господи, дослівно мов би з неба упали! Ах, Родю, адже у нас нині рано всего три цілкових при душі осталось, і ми з Дунечкою тілько і роздумували, як би годинник де небудь чим скорше заставити, щоб тільки не брати у онтого, поки сам не догадається.
Дуню якось вже надто поразив предлог Свидригайлова. Вона весь час стояла задумана.
— Він щось страшного промишляє! — заговорила вона майже шепотом про себе, ледви не здрігаючись.
Раскольніков завважав отсей непомірний страх.
— Мабуть прийдеться мені нераз ще його побачити, — сказав він Дуни.
— Будемо слідити! Я його висліджу! — енерґічно гукнув Разумихін. — Очей не спущу! Мені Родьо позволив. Він мені сам сказав перше: „Стережи сестру”. А ви позволите, Евдокіє Романівно?
Дуня усміхнулась і протягнула йому руку, все-ж таки
