Дуня гляділа на брата з недовірчивим здивуванням. В руках його була шапка; він готовився вийти.
— Що се: ви мене хороните, чи на віки прощаєтесь? — якось дивно проговорив він.
Він немов би усміхнувся, але се була начеб і не усмішка.
— Та хто знає, може і останній раз бачимось, — додав він несподівано.
Він подумав се лиш про себе, та якось так само вимовилось вголос.
— Та що з тобою? — промовила мати.
— Куди ідеш ти, Родю? — якось дивно запитала Дуня.
— Так, мені конче треба, — відповів він сумно, начеб недосміваючи сказати те, що хотів. Але в блідім його лиці виднілась якась різка рішимість.
— Я хотів сказати… ідучи сюди… я хотів вам сказати, матусю… і тобі, Дуню, що нам ліпше би на якийсь час розійтися. Я якийсь не свій, я неспокійний… я опісля прийду, сам прийду, коли… буде можна. Я про вас памятаю і вас люблю… Оставте мене! Оставте мене самого! Я так рішив ще передже… Я се справді рішив… Що би зі мною не було, загину я чи ні, я хочу бути сам. Забудьте мене зовсім. Се найлучше… Не провідуйте за мною. Коли буде треба, я сам прийду, або… вас пізву. Може бути, все воскресне!… А тепер, коли любите мене, відкажіться.. Инакше я вас зненавиджу, я се чую… Прощавайте.
— Господи! — крикнула Пульхерія Александрівна.
І мати і сестра були в страшній трівозі; Разумихін також.
— Родю, Родю! Помирися з нами, будьмо як давнійше! — взивала бідна мати.
Він поволеньки звернувся до дверий і поволеньки пішов з кімнати. Дуня здогонила його.
— Брате! Що ти з матірю робиш! — прошептала вона з поглядом палаючим від зворушення.
Він важко поглядів на неї.
— Нічого, я прийду, я буду приходити, — пробурмотів він півголосом, начеб не цілком знаючи, що хоче сказати, і вийшов з кімнати.
— Бездушний, злобний самолюб! — крикнула Дуня.
— Він бо-же-вільний, а не бездушний! Він помішаний! Або-ж ви сего не бачите! Ви бездушна тоді!… — горячо
