Перейти до вмісту

Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/308

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

прошептав Разумихін над самим її ухом, кріпко стиснувши її руку.

— Я зараз вернуся  — крикнув він, обертаючись до задеревілої Пульхерії Александрівни, і вибіг з кімнати 

Раскольніков дожидав його на кінці коритаря.

— Я так і знав, що ти вибіжиш, — сказав він. — Вернися до них і будь з ними… Будь і завтра у них… і завсігди. Я… може прийду… коли буде можна. Пращай!

І не подаючи руки, він пішов від него.

— Та куди ти? Що ти? Та що з тобою? Та чи можна так! — бурмотів збитий цілком з толку Разумихін.

Раскольніков задержався ще раз.

— Раз на завсігди: ніколи ні про що мене не випитуй. Нічого мені тобі відповідати. Не приходи до мене. Може я і прийду сюди… Остав мене, а їх… не остав! Розумієш мене?

На коритарі було темно; вони стояли біля лямпи. З мінуту вони споглядали оден на одного мовчки. Разумихін ціле життя памятав отсю мінуту. Запалений і вліплений в него погляд Раскольнікова будьто би розгорювався ще більше з кождою хвилинкою, проникав в його душу, в почуття. Втім Разумихін здрігнувся. Щось дивне немов би перебігло проміж ними… Якась ідея промкнулась, начеб натяк; щось страшне, обридле і відразу зрозуміле з обох сторін. Разумихін поблід як труп.

— Розумієш тепер? — сказав нараз Раскольніков з хоробливо-викривленим лицем… — Вертайся, іди до них, — додав він живо і шпарко обернувшись, пішов з дому…

Не стану тепер описувати, що було в отсей вечір у Пульхерії Александрівни, як вернувся до них Разумихін, як їх успокоював і заклинав, щоб дали спокій Родьови в слабости, як божився, що Родьо прийде нехибно, буде приходити кождого дня, що він вельми розстроєний, що не треба роздразняти його; як він, Разумихін, буде слідити за ним, найде йому доброго лікаря, найліпшого, ціле консіліюм… Одним словом, з отсего вечера Разумихін став у них сином і братом.

 
IV.

А Раскольніков пішов просто до дому над каналом, де жила Зоня. Дім був триповерховий, старий і зеленої краски.