тий голубою скатертю, а при столі два плетені крісла. Дальше у противної стіни, близенько острого кута, стояла невелика з простого дерева комода, що немов би губилась в пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтаві, обтерті, понаддирані і знищені обої почорніли по всіх кутах; видно, тут бувало вогко і холодно зимою. Бідність була видна; навіть при ліжку не було занавіси.
Зоня мовчаливо гляділа на свого гостя, що так уважно і безцеремонно обзирав її кімнату, і навіть почала вкінці дрожати зі страху, мов би стояла перед суддею і рішителем своєї долі.
— Я опізнився… Чи вже буде одинайцята? — запитав він, все ще не піднимаючи на неї очей.
— Є вже, — воркнула Зоня. — Ах, так, є! — поквапилась вона відразу, начеб в тім був для неї єдиний вихід. — Що лиш у господарів годинник вибив… і я сама чула… Є…
— Я до вас у останній раз прийшов, — понуро тягнув дальше Раскольніков, — хоч і тепер був лиш у перший, — я може бути, вас не побачу більше.
— Ви… їдете?
— Не знаю… усе завтра…
— Так ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — дрігнув голос у Зоні.
— Не знаю. Усе завтра рано… Не в тім діло: я прийшов одно слово сказати…
Він підняв на неї свій задумчивий погляд і нараз завважав, що він сидить, а вона заєдно ще стоїть перед ним.
— Що-ж ви стоїте? Сядьте, — промовив він відразу змішаним, тихим і ласкавим голосом.
Вона сіла. Він привітливо і майже з співчуттям вдивлявся в неї з мінуту.
— Яка ви худенька! Ось яка у вас рука! Цілком прозрачна. Пальці як у мертвої.
Він взяв її руку. Зоня слабо усміхнулась.
— Я і завсігди така була, — сказала вона.
— Коли і дома жили?
— Так.
— Ну, та вже розуміється! — вимовив він відривисто і вираз його лиця і звук голосу знову нараз перемінились. Він ще раз оглянувся кругом.
