розум цілком наче помішаний… від горя. А яка вона розумна була… Яка великодушна… яка добра! Ви нічого, нічого не знаєте… ах!
Зоня виповіла се майже в розпуці, зворушена і страдаюча і заломлюючи руки. Бліді лиця її знов спаленіли, в очах виразилась мука. Видно було, що в ній страх богато затронули, що її страх хотілось щось виразити, сказати, уймитись. Якесь ненаситне співчуття, коли мож так виразитись, нарисувалось нараз у всіх чертах її лиця.
— Била! Та що се ви! Господи, била! А хоч би і била, так що-ж! Ну, так що-ж? Ви нічого, нічого не знаєте… Се така безталанна, ах, яка безталанна! І хора… Вона справедливости потребує… Вона чиста. Вона так вірить, що у всім справедливість повинна бути, і її домагаєсь… І хоч замучте її, а вона несправедливого не зробить. Вона сама не замічає, як се неможливе, щоб правда була між людьми, і роздражняється… Як дитина, як дитина! Вона праведна, праведна!
— А з вами що буде?
Зоня подивилася питаючо.
— Адже вони на вас остались. Воно, правда, і передше усе було на вас, а покійник на похмілля до вас також ходив просити. Ну, а тепер що буде?
— Не знаю, — понуро озвалась Зоня.
— Вони там остануться?
— Не знаю, вони за ту кватиру завинили; тілько господиня, кажуть, говорила сьогодня, що їх вигнати хоче, а Катерина Іванівна говорить, що і сама ні мінути не останеться
— Чого се вона так храбрує? На вас надіється?
— Ах, ні, не говоріть так!… Ми одно, спільно жиємо, — нараз знову зворушилась і навіть роздразнилась Зоня, цілком так, як колиб розсердився канарок, або яке друге мале пташеня. — Та і як же їй бути? Ну, як же, як же бути? — запитувала вона, горячучись і зворушаючись. — А як, як вона сьогодня плакала! У неї ум мішається, ви сего не завважали? Мішається; то трівожиться як дитина тим, щоби завтра все прилично було, закуски були і усе… то руки ломить, кровю плює, заводить, відтак бити стане головою в стіну, як в розпуці. А потім знову утішилася, на вас вона заєдно надіється: говорить, що ви тепер її помічник, і що вона де-небудь трохи грошей позичить і поїде в своє місто,
