зі мною, і пансіон для благородних дівчат заведе, а мене візьме на надзирательку і пічнеся у нас цілком нове, прекрасне життя, і цілує мене, обнимає, потішає і так вірить! так вірить мріям своїм! Ну, чи мож же їй перечити? А сама, бачите, цілий день сьогодня пере, миє, чистить, порається, корито сама, своєю павутинячою силою, в кімнату втащила, засапалась, закашлялась, так і упала на постіль; а то ми на тандиту ще з нею рано ходили черевики Полечці і Леночці купувати, бо у них всі рознеслись, тільки у нас грошей, бачите, не вистало, як обчислились, дуже богато а богато не вистало, а вона такі маленькі черевички вибрала, бо вона любить те, що гарне, ви не знаєте… Таки в крамниці розплакалась, при купцях, бачите, що не вистало… Ах, як жаль було глядіти!
— Ну і розумію після того, чому ви… так жиєте, — сказав з гіркою усмішкою Раскольніков.
— А вам хіба не жаль? Не жаль? — накинулась знову Зоня. — Адже ви, я знаю, ви посліднє самі віддали, ще нічого не бачивши. А колиб усе те бачили, о, Господи! А скілько раз я її у сльози вводила! Та ще минувшого тижня! Ох, як! Усего на тиждень перед його смертю. Я жорстоко поступила! І скілько, скілько раз я се вчинила! Ах, як тепер, цілий день, згадувати було гірко.
Зоня навіть руки ломила, говорячи, від болю згадки.
— Се, кажете, ви жорстока?
— Та я, я! Я прийшла тоді, — розповідала вона плачучи, — а покійник і говорить: „прочитай мені, говорить, Зоню, в мене голова щось болить, прочитай мені… ось книжка”, якась-там книжка, у него, у Андрія Семенича дістав, у Лебезятнікова, тут живе, він такі смішні книжки раз-по-раз добував. А я говорю: „мені іти пора”, так і не хотіла читати, а зайшла я до них головно, щоб ковнірики показати Катерині Іванівній; мені Лизавета, торговка, ковнірики і нарукавочки дешево принесла, гарненькі, новісенькі і мережані. А Катерині Іванівній дуже подобались, вона наділа і погляділа в зеркало на себе, і дуже, дуже їй сподобались: „подаруй мені, говорить, їх, Зоню, будь ласкава”. Будь ласкава, попросила, і вже так їй хотілось. А куди їй надягати? Так: давні, щасливі часи ось нагадались! Дивиться на себе в зеркало, любується, і ніякого ось, ніякого у неї одіння нема, ніяких, бачите, річей, ось уже стільки літ! І нічого вона ніколи ні в ко-
