міла лишень, що він страшно, безконечно нещасливий.
— Ніхто з них нічого не зрозуміє, коли ти будеш їм говорити, — тягнув він дальше, — а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе і прийшов.
— Не розумію… — прошептала Зоня.
— Потім зрозумієш. Або ти не те саме вчинила? Ти також переступила… змогла переступити. Ти на себе руки наложила, ти загубила життя… своє (се все одно!). Ти могла би жити духом і розумом, а кінчиш на Сінній… Все-ж таки ти видержати не можеш і як останешся сама, зійдеш з розуму як і я. Ти вже і тепер мов би помішана; виходить: нам разом іти, по одній дорозі! Ходімо!
— Нащо? Нащо ви се! — промовила Зоня, дивно тронута і зворушена його словами.
— Нащо? На те, що так годі оставатись — ось нащо! Треба-ж наконець роздумати серіозно і просто, а не по дитячому, плакати і кричати, що Бог не допустить! Ну, що буде, коли в самім ділі тебе завтра в лічницю повезуть? Онтая божевільна і сухітниця умре скоро, а діти? Хіба Полечка не загине? Хіба не бачила ти тут дітей по рогах вулиць, котрих матері милостиню просити висилають? Я провідував, де жиють ті матері і в яких обставинах. Там дітям не можна оставатись дітьми. Там семиліток розпустний і злодій. А все-ж таки діти — образ Христа: „сих є царство небесне”. Він велів їх почитати і любити, вони будуча людськість.
— Що-ж, що-ж робити? — істерично плачучи і заломлюючи руки повторяла Зоня.
— Що робити? Зломити щось треба, раз на завсігди, тай тілько: і страдання взяти на себе! Що? Не розумієш? Колись зрозумієш… Волю і власть, а головно власть! Над всею дрожачою тварею і над всім муравельником!… Ось ціль! Памятай се! Се моя тобі наука на дорогу! Може я з тобою у останній раз говорю. Коли не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді нагадай отсі слова, що чула тепер від мене. І коли небудь, згодом, по богато літах, з життям, може і зрозумієш, що вони означали. Коли-ж прийду завтра, то скажу тобі, хто убив Лизавету. Пращай!
Зоня ціла здрігнулась від страху.
— Та хіба-ж ви знаєте, хто убив? — запитала вона, леденіючи від перераження і дико глядячи на него.
